Професор Вільчур

– Якби я міг ще дивуватися іще чомусь на цьому світі, то б здивувався, що ми не зустрічаємось на тому. Який збіг обставин! Якщо мене не зраджує пам’ять, пан добродій багато років тому був позбавлений можливості продовжувати своє життя і був відправлений ad patres[3]. Кілька щирих друзів нещодавно відправили мене в тому ж напрямку. І ось ми зустрічаємось у теплій лікарні. Ви лікар?

– Так, – підтвердив Вільчур. – Я оперував вас. Вас не по-людськи порізали.

– Мені дуже прикро, що я вас турбував, signore[4]. Mille grazzia[5]. Але оскільки ви лікар, перш за все скажіть мені, чи не відрізали мені якоїсь кінцівки.

– Ні. Ви будете цілком здоровий.

– Це дуже приємна новина. Приємна для Дрожджика, який там напевно сумує за мною і виплакує свої красиві очі. Ви, dottore[6], пригадуєте Дрожджика?

– Дрожджика? – нахмурився професор.

– Так, my dear[7], я говорю про відомий établissement[8] Дрожджик, rue[9] Вітебська quinze[10]… Третьорозрядний, з точки зору доннощиків, ресторан, але першокласний у соціальному, моральному та товариському плані. Établissement Дрожджик. Це вам нічого не говорить? Rendez-vous[11] елегантної Варшави. High life[12]… Там, власне, ми мали честь і задоволення…

Професор Вільчур потер лоб.

– Хіба?.. То це ви… ви… мене тоді зачепили на вулиці?..

– Si, amico[13]. Toczno tak, tak imienno[14]. Ми увійшли до Дрожджика, щоб при сорокап’ятивідсотковому алкогольному напої розв’язати деякі абстрактні проблеми, що нам цілком вдалося. Наскільки я пам’ятаю, у вас тоді були якісь неприємності і, на жаль, занадто роздутий гаманець в кишені. З цього дня я використовував ваш приклад як аргумент, коли проповідував доброчесність бідності. Я завжди вважав, що багатство не приносить щастя. Якби у вас тоді не було стільки грошей, вас би не вгріли ломом по голові і не топили б у ямі, з якої вибирали глину.

Омела глянув Вільчурові в очі й додав:

– Nein, mein Herr[15], vous vous trompez[16]. Я в цьому участі не брав. Про все я дізнався наступного дня. Міські плітки. Легенда. Ще одна легенда до роздумів про нікчемність людських речей.

Вільчур рефлекторно потягнувся до тімені, де залишився шрам.

– Отже, так це було?

– Так, шефе. Мені навіть не снилось, що колись знову побачу тебе.

З цього дня професор досить часто відвідував Омелу, який до того ж швидко одужував. Він також рекомендував панні Люції взяти його під свою опіку, і та з подвійним завзяттям узялася за нього. Повз Вільчура не могло пройти те, з якою жертовністю ця молода дівчина віддається роботі, ніби компенсуючи допущену помилку. Він не міг не помітити, що Люція ставиться до нього з особливою симпатією, її очі випромінювали тепло, щире співчуття, дружбу й ніби якесь прохання.

Іноді вони разом виходили з клініки, і тоді вона супроводжувала його додому. Найчастіше Вільчур говорив про професійні справи, часом бувало, що розмова переходила на особисте. Він дізнався, що Люція – сирота. Вона родом із Сандомира, але з дитинства виховувалася у Варшаві. На її виховання та освіту вплинула дядькова дружина, яка померла кілька років тому. Люція розповіла йому, що колись була заручена, але незабаром переконалася, що молодий інженер, який прикинувся, що любить її, виявився людиною нікчемною, і тоді вона розірвала з ним.

– А тепер я бачу, – зауважив Вільчур, – той колега Кольський дуже вами зацікавлений.

Люція легенько знизала плечима.

– Кольський, професоре, просто колега, дуже порядний хлопець, я його люблю і ціную його якості, але це не ті якості, які могли б викликати якесь глибше почуття.

Якусь мить вони йшли мовчки.

– А хіба в жінки викликають почуття будь-які якості?.. Не краса, не молодість, чи… я не знаю… шарм, грація?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Ні, професоре. Те, про що ви згадали, може зацікавити лише дуже неглибоких жінок. Я думаю, що ми… що я спершу шукала б у чоловікові багатство його душі, воліла б знайти в ньому щось на зразок великої бібліотеки переживань, думок, трагедій і злетів, як-от музей, живий музей… Я не можу це описати. Можливо, це погані порівняння. Скажу так: я хочу, щоб його душа була багатостороннім інструментом, щоб містила в собі стільки функцій і звуків, яких би я за все життя не могла відкрити і знайти, і не думаю, що я виняток з цієї точки зору. Мені здається, що це дуже жіночне, притаманне усім жінкам… Ця жадібність – це бажання дивитися за багатьма, багатьма скарбами, які наш розум не охоплює і які можна цінувати й шанувати… Бо, тільки шануючи, можна кохати.

Білий сніг вкривав вулиці Варшави і трохи скрипів під ногами. Світло ліхтарів розбивалося в синюватих смугах тіні. Вкриті снігом дерева стояли тихо, непорушно й поважно.

– Це неправда, – сказав Вільчур після тривалої паузи. – Ви коли-небудь переконаєтесь, що це неправда.

– Я цього ніколи не дізнаюсь, – впевнено сказала вона, але він, здається, не почув її слів і продовжив: