Професор Вільчур

– Я просив би вас, колего, ще залишитися. Ви, напевно, здогадалися – чому.

– Так, – тихо відповів Кольський.

– Панна Люція поїде разом з вами… Я знаю, що ви любите одне одного, і щиро бажаю вам великого щастя…

Він замовк. Кольський стояв блідий як полотно і не міг вичавити з себе ні єдиного слова.

– Отже, домовилися, – сказав після довгої паузи Вільчур, – ви поїдете завтра вранці. Так буде найкраще. А зараз, колего, дозвольте привітати вас. У вас буде чудова дружина, просто скарб. Дай вам Боже…

І не зміг закінчити. Вийшов з кімнати і повернувся до себе. Але Люції вже там не застав. Він важко опустився на ліжко і, підперши голову руками, сидів довго і нерухомо.

В той день у лікарні ніхто не обідав. Вже сутеніло, коли Люція з допомогою Донки почала пакувати свої речі. Вечеряли у передпокої. Вільчурові майже силоміць довелося випровадити Люцію. У всіх був пригнічений настрій. Тільки Омела розтягував свої довгі монологи, вдаючи, що нічого не помічає. В кінці вечері Люція знову розридалася і втекла до себе. Всю ніч вона не зімкнула очей. Не спав і Вільчур, а коли вийшов вранці, то виглядав як після важкої хвороби.

О восьмій ранку біля ґанку лікарні зупинилася підвода, на яку Василь і Кольський почали складати речі Люції. І хоча звістка про від’їзд Люції ще вчора дійшла до млина, ніхто, окрім Василя, який мав би відвезти її на станцію, не прийшов попрощатися з нею.

Коли вже все було готове, Вільчур ще раз обійняв Люцію і побажав їй щастя. Вони обоє не могли стримати сліз. Кольський уже сидів на возі, нетерпляче поглядаючи на годинник. Василь допоміг Люції сісти поруч з Кольським. Сам скочив на переднє сидіння, змахнув батогом над кінськими спинами, і віз рушив по дорозі в бік тракту.

На ґанку залишилися Вільчур та Омела. Коли віз уже зник за поворотом, Омела сказав:

– Ось і поїхали…

– Поїхали, – після хвилинного мовчання відгукнувся Вільчур. – Усі від’їжджають… Усі… І ти поїдеш.

Омела похитав головою.

– Не поїду. Залишуся. Чого хочеш? Я полюбив тебе. Полюбив тебе за те, що ти дурний, цезаре.

Вільчур посміхнувся.

– Дурний… – повторив він.

– Авжеж. А в нинішні часи, коли розум існує лише для того, щоб творити зло, що ж таке дурість, коли не вищий прояв добра? А що ж таке добро, коли не мудрість? Життя стає парадоксом. Може, це і мудро, що ти, carissime, живеш, щоб приносити щастя іншим.

– Може, для цього я і був створений, – задумливо сказав Вільчур.

– Ти живеш для інших, а інші – для самих себе. І тільки я не знаю, для кого і для чого живу… Багато років я шукаю відповідь, шукаю відповідь на це питання на дні кожної пляшки. І не знаходжу… Напевно, ще не можу натрапити на ту єдину. Але не турбуйся! Прийде час і на неї. Я перехилю її, і в останньому ковтку мені відкриється істина…