Професор Вільчур

– Ах, люба панно Люціє! Це одна з тих сфер, де хотіти не означає могти, де навіть найбільше бажання нітрохи не допоможе. На жаль, жодна людина не є господарем свого серця. Панно Люціє, навіть тоді, коли вам здавалося, що ви любите мене, і тоді я був переконаний, що ви невірно оцінюєте свої почуття. Я завжди був і буду вдячний вам за ту дружбу, за сердечну прихильність, за безмежну доброту і душевне тепло, якими ви обдаровували мене. Але це була не любов. Ви самі переконалися в цьому зараз, коли покохали Кольського. Ні-ні, не заперечуйте. Не треба це приховувати. Більше того – це неможливо приховати…

Люція заперечно похитала головою.

– Це лише ваші домисли.

– Ні, панно Люціє. Це безсумнівна правда. І зараз постарайтеся зрозуміти мене, візьміть до уваги мою ситуацію. Всупереч своєму серцю ви хочете залишитися зі мною. Як ви уявляєте собі мою роль?.. Чи не вважаєте ви, що для мене буде непосильним тягарем знати, що я став перешкодою на шляху до вашого щастя, що ви зі мною тільки тому, що неправильно інтерпретуєте собі почуття обов’язку?.. Адже ж у мене не було б ні дня, ні ночі спокою. Я почувався би кривдником, перешкодою. Ні, панно Люціє. Ваша присутність тут і ваша жертовність нічого не принесли б, окрім зла. І вам, і мені, і Кольському. Це було б просто божевіллям прирікати на страждання трьох людей заради якогось принципу, котрий не має ніякого сенсу.

Люція плакала, закривши обличчя руками:

– Я не можу залишити вас, не можу.

– І ще щось я вам скажу. Така жертовність з вашого боку була б просто образливою для мене. Це означало б, що ви вважаєте мене безпорадним стариганем, який уже не в змозі дати собі раду. Ваше бажання присвятити своє життя мені засноване на жалості. А ви, напевно, не вважаєте, що я заслуговую тільки на жалість…

– Не вважаю, – обізвалась вона, ридаючи. – Але чому ви завжди жертвуєте всім?

Вільчур знизав плечима.

– Тут про жертовність з мого боку не може бути й мови. Я не відмовляюся від вас, дорога Люціє, перш за все тому, що ви не були, не є і не можете бути моєю власністю. Не можете, бо не належите самі собі. Ваше серце вже власність іншого. Так, люба Люціє. Я не стану перед вами приховувати, що мені тут буде сумно без вас. Звичайно, я часто сумуватиму і згадуватиму вас, але принаймні мені буде радісно від того, що я не став на шляху до вашого щастя, що не скривдив вас.

Вона все ще не могла заспокоїтися.

– Навіщо він сюди приїхав? Навіщо приїхав?..

– Це якраз дуже добре. Ви тільки подумайте, Люціє, адже було б набагато гірше, якби він чи хтось інший з’явився не зараз, а через рік або два. А це було неминуче. Раніше чи пізніше це б сталося. Тому краще, що сталося раніше. Краще і для вас, і для мене.

Люція продовжувала плакати. Вільчур встав і, погладжуючи її волосся, говорив:

– Така вже доля, люба Люціє, і не треба з нею боротися. Ті кілька років, які мені лишилися, я проведу тут у тиші і спокої, а у вас попереду ціле життя. Чоловік, діти, власний дім. Кольський справді тямущий хлопець, розумний і порядний. Вам буде добре разом. І чим краще буде вам, тим радісніше на серці буде в мене. Бо я люблю вас обох, а до вас, люба дівчинко, до кінця життя збережу найтепліші почуття.

Вона схопила його руку і припала до неї вустами. Вільчур не стримав її і сказав:

– Я сподіваюся, що ви приїжджатимете сюди, щоб відвідати мене. Це буде для мене справжнє свято… Ну, а зараз треба заспокоїтися. Уже все позаду. Витріть, будь ласка, сльози. Зараз прийде Донка, бо, напевно, вже обід готовий. Не треба перед людьми демонструвати цих наших справ. Ну, прошу вас, витріть сльози.

Вільчур мовчки запалив цигарку. Люція поступово опанувала себе. Після довгої мовчанки вона нарешті сказала:

– Я не пробачу собі цього ніколи. Ніколи…

– Але чого, люба дитино? Цього кохання? Цього щасливого кохання, яке врятувало і вас і мене від невірного кроку?.. Ми мусимо благословити його. Поговорімо зараз про практичні справи. Отже, Кольський дійсно повинен вже повертатися до Варшави. Розумно буде, якщо ви поїдете разом. Я думаю, що до вечора ви встигнете зібратися. А завтра вранці ви поїдете.

Люція знову розридалася.

– Чому… чому ви хочете так швидко позбутися мене? Ви, напевно, зневажаєте мене!..

– Що за дурниці! – обурився Вільчур. – Як ви можете верзти такі дурниці, люба Люціє! Я просто хочу, щоб ви якнайшвидше з’єдналися, і думаю, чим скоріш ви поїдете, тим краще буде ще й тому, що і вам, і мені, і Кольському треба мати трохи часу, щоб зжитися з новою ситуацією, щоб переосмислити її… Поїдьте завтра…

– Напевно, у мене розірветься серце, коли я їхатиму звідси! – вигукнула Люція в розпачі.

Вона стояла посеред кімнати вся в сльозах і зовсім пригнічена. Вільчур обійняв її, притягнув до себе і сказав:

– Заспокойся, люба дівчинко… Тихіше, тихіше… І для мене це розставання не буде легким. Але що ж поробиш. Це необхідність.

У двері постукали. Справді Донка прийшла дізнатися, чи можна подавати обід. Вільчур попросив її почекати ще трохи, а сам пішов до амбулаторії, де застав Кольського. Не дивлячись йому в очі, сказав: