Професор Вільчур

Він так і просидів залишок ночі, запалюючи одну цигарку за іншою, і думав над цією безнадійною ситуацією. Коли почало світати, він встав і почав збирати речі. Він мав виконати прохання Люції. Власне, він і сам розумів, що слід якнайшвидше виїхати. Після сніданку він піде до млина і попросить підвезти його до станції. Кольський не міг більше залишатися у цій кімнаті і, накинувши пальто, вийшов пройтися.

Повітря було холодне, а все навколо: дерева, паркани, дахи і земля – було вкрите густим сріблястим інеєм. На сході у блідій зелені неба яскравіли перші пурпурні промені. День обіцяв бути ясним і морозним. Кольський повернув до ставків. Вони ще не замерзли. Тільки біля берегів, на мілководді, як скло, виблискувала поверхня льоду. Він підійшов до краю другого ставка, а коли повернувся, побачив стовп диму над комином лікарні. Ймовірно, вже прийшла Донка й готує сніданок.

На ґанку він зустрівся з професором.

– Добрий день, пане колего, – привітав його Вільчур. – Прекрасний схід сонця. Я бачу, що й ви полюбляєте ранні прогулянки на самоті. Я стукав до вас, а потім зазирнув. Що це означає? Навіщо ви зібрали свої речі?

Кольський, не дивлячись на нього, відповів:

– Я вже мушу їхати. Терміново. Я занадто довго тут засидівся.

– Нема про що говорити. Я не пущу вас. Якщо йдеться про клініку, то не турбуйтеся, будь ласка. Зрештою, пан професор Добранецький зобов’язаний мені трохи подяки, і якщо я вас тут затримую, то він не може ображатися, тим більше що й по відношенню до вас у нього неоплачений серйозний моральний борг.

– Я все це знаю, але, на жаль, хоч мені тут так приємно, довше залишитися не можу.

Вільчур узяв його під руку.

– Гаразд, про це ми поговоримо пізніше. А зараз розкажіть мені, як ви там вчора веселилися у Павліцьких. Судячи з того, що повернулися ви рано, там було не дуже весело.

– Навпаки, – сказав Кольський. – Зібралося багато гостей, подали чудову вечерю, багато танцювали…

Вільчур придивився до нього уважно.

– А вираз обличчя у вас, колего, такий ніби не з балу повернулись, а з похорону.

Кольський ніяково усміхнувся і сказав:

– Може, ви й маєте рацію, професоре.

Вільчур кашлянув, і деякий час вони обидва мовчали. Кольський гарячково думав, чи не краще буде наперекір Люції зараз же відверто розповісти професорові про те, що сталося, щиро передати свою розмову з нею і попросити допомогти. Дорого йому коштувало змусити себе мовчати.

Першим заговорив Вільчур:

– Ви подивіться, як красиво сходить сонце. Тут, у прикордонних районах, навіть пізня осінь надзвичайно красива. У цьому свіжому повітрі легені дихають інакше, ніж в місті. Особливо старі легені.

Він зробив паузу і потім додав:

– І хоч у вас молоді легені, так просто я вас не відпущу.

– Але, пане професоре… – почав Кольський.

– Навіть немає про що говорити, – перервав його Вільчур. – Що це за порушення субординації? Ну, ходімо. Там уже, напевно, сніданок готовий.

У кімнаті Люції дійсно вже був приготований сніданок. Люція наливала молоко в кружки. Донка крутилася навколо столу.

Цілком невимушено Люція привіталася з Кольским, проте виглядала блідою.

– То як повеселилися у Павліцьких? – запитав Вільчур, цілуючи руку Люції.

Вона посміхнулася йому у відповідь.

– Ах, чудово, професоре. Псувало мені вечір лише те, що не було вас. Усі питали, чому ви не приїхали, а господарі були щиро засмучені. Справді я почувалася щасливою, слухаючи, як усі говорять про вас. Наступного тижня ми маємо поїхати туди обов’язково з вами…

Кольський краєчком ока з подивом, який важко було приховати, придивлявся до Люції. Вона поводилася навіть кокетливо. За сніданком зверталася тільки до професора, з посмішкою подавала йому хліб і масло, багато і жваво говорила.

Коли вже встали з-за столу, вона байдужим тоном звернулася до Кольського:

– Ви вже були у Прокопа і попросили коней?

– Ще ні, – опускаючи очі, відповів Кольський.

– Бо якщо ви хочете встигнути на поїзд, потрібно виїхати перед дев’ятою.

– Гаразд, я зараз піду до млина.

Вільчур кашлянув.

– Колега Кольський сьогодні ще не поїде. Я вмовив його залишитися: він мусить мені допомогти. Адже у нас сьогодні дві серйозні операції, а я сумніваюся, що Павліцькому після балу захочеться заїхати до нас. Напевно, він втомлений і вилежується в ліжку.

На це ніхто не відреагував.

У приймальні вже зібралися пацієнти. Їх було небагато. Три баби, закутані в товсті хустки, один литовець з Бервінт і двоє дітей з грижами з Нескупи. Крім них, був ще рудий Віталіс, наймит з млина, який вранці послизнувся і, падаючи, вивихнув ногу.

До дванадцятої години Вільчур і Люція прийняли всіх пацієнтів. Кольський в операційній ще був зайнятий складанням важкого перелому руки однієї з пацієнток. У неї було слабке серце, тому операцію довелося проводити без наркозу. Час від часу лунали крики оперованої.

Професор зняв халат і, миючи руки, сказав:

– Зайдіть до мене зараз, панно Люціє. Дещо вам покажу.

– Що? – вигукнула вона. – А, здогадуюся. Вчора ж мала би прийти посилка із закупленими апаратами.

– Так, посилка справді прийшла, – підтвердив Вільчур. – Але крім неї, я отримав ще дещо. Щось дуже цікаве.