Читаем Професор Вільчур полностью

Він так і просидів залишок ночі, запалюючи одну цигарку за іншою, і думав над цією безнадійною ситуацією. Коли почало світати, він встав і почав збирати речі. Він мав виконати прохання Люції. Власне, він і сам розумів, що слід якнайшвидше виїхати. Після сніданку він піде до млина і попросить підвезти його до станції. Кольський не міг більше залишатися у цій кімнаті і, накинувши пальто, вийшов пройтися.

Повітря було холодне, а все навколо: дерева, паркани, дахи і земля – було вкрите густим сріблястим інеєм. На сході у блідій зелені неба яскравіли перші пурпурні промені. День обіцяв бути ясним і морозним. Кольський повернув до ставків. Вони ще не замерзли. Тільки біля берегів, на мілководді, як скло, виблискувала поверхня льоду. Він підійшов до краю другого ставка, а коли повернувся, побачив стовп диму над комином лікарні. Ймовірно, вже прийшла Донка й готує сніданок.

На ґанку він зустрівся з професором.

– Добрий день, пане колего, – привітав його Вільчур. – Прекрасний схід сонця. Я бачу, що й ви полюбляєте ранні прогулянки на самоті. Я стукав до вас, а потім зазирнув. Що це означає? Навіщо ви зібрали свої речі?

Кольський, не дивлячись на нього, відповів:

– Я вже мушу їхати. Терміново. Я занадто довго тут засидівся.

– Нема про що говорити. Я не пущу вас. Якщо йдеться про клініку, то не турбуйтеся, будь ласка. Зрештою, пан професор Добранецький зобов’язаний мені трохи подяки, і якщо я вас тут затримую, то він не може ображатися, тим більше що й по відношенню до вас у нього неоплачений серйозний моральний борг.

– Я все це знаю, але, на жаль, хоч мені тут так приємно, довше залишитися не можу.

Вільчур узяв його під руку.

– Гаразд, про це ми поговоримо пізніше. А зараз розкажіть мені, як ви там вчора веселилися у Павліцьких. Судячи з того, що повернулися ви рано, там було не дуже весело.

– Навпаки, – сказав Кольський. – Зібралося багато гостей, подали чудову вечерю, багато танцювали…

Вільчур придивився до нього уважно.

– А вираз обличчя у вас, колего, такий ніби не з балу повернулись, а з похорону.

Кольський ніяково усміхнувся і сказав:

– Може, ви й маєте рацію, професоре.

Вільчур кашлянув, і деякий час вони обидва мовчали. Кольський гарячково думав, чи не краще буде наперекір Люції зараз же відверто розповісти професорові про те, що сталося, щиро передати свою розмову з нею і попросити допомогти. Дорого йому коштувало змусити себе мовчати.

Першим заговорив Вільчур:

– Ви подивіться, як красиво сходить сонце. Тут, у прикордонних районах, навіть пізня осінь надзвичайно красива. У цьому свіжому повітрі легені дихають інакше, ніж в місті. Особливо старі легені.

Він зробив паузу і потім додав:

– І хоч у вас молоді легені, так просто я вас не відпущу.

– Але, пане професоре… – почав Кольський.

– Навіть немає про що говорити, – перервав його Вільчур. – Що це за порушення субординації? Ну, ходімо. Там уже, напевно, сніданок готовий.

У кімнаті Люції дійсно вже був приготований сніданок. Люція наливала молоко в кружки. Донка крутилася навколо столу.

Цілком невимушено Люція привіталася з Кольским, проте виглядала блідою.

– То як повеселилися у Павліцьких? – запитав Вільчур, цілуючи руку Люції.

Вона посміхнулася йому у відповідь.

– Ах, чудово, професоре. Псувало мені вечір лише те, що не було вас. Усі питали, чому ви не приїхали, а господарі були щиро засмучені. Справді я почувалася щасливою, слухаючи, як усі говорять про вас. Наступного тижня ми маємо поїхати туди обов’язково з вами…

Кольський краєчком ока з подивом, який важко було приховати, придивлявся до Люції. Вона поводилася навіть кокетливо. За сніданком зверталася тільки до професора, з посмішкою подавала йому хліб і масло, багато і жваво говорила.

Коли вже встали з-за столу, вона байдужим тоном звернулася до Кольського:

– Ви вже були у Прокопа і попросили коней?

– Ще ні, – опускаючи очі, відповів Кольський.

– Бо якщо ви хочете встигнути на поїзд, потрібно виїхати перед дев’ятою.

– Гаразд, я зараз піду до млина.

Вільчур кашлянув.

– Колега Кольський сьогодні ще не поїде. Я вмовив його залишитися: він мусить мені допомогти. Адже у нас сьогодні дві серйозні операції, а я сумніваюся, що Павліцькому після балу захочеться заїхати до нас. Напевно, він втомлений і вилежується в ліжку.

На це ніхто не відреагував.

У приймальні вже зібралися пацієнти. Їх було небагато. Три баби, закутані в товсті хустки, один литовець з Бервінт і двоє дітей з грижами з Нескупи. Крім них, був ще рудий Віталіс, наймит з млина, який вранці послизнувся і, падаючи, вивихнув ногу.

До дванадцятої години Вільчур і Люція прийняли всіх пацієнтів. Кольський в операційній ще був зайнятий складанням важкого перелому руки однієї з пацієнток. У неї було слабке серце, тому операцію довелося проводити без наркозу. Час від часу лунали крики оперованої.

Професор зняв халат і, миючи руки, сказав:

– Зайдіть до мене зараз, панно Люціє. Дещо вам покажу.

– Що? – вигукнула вона. – А, здогадуюся. Вчора ж мала би прийти посилка із закупленими апаратами.

– Так, посилка справді прийшла, – підтвердив Вільчур. – Але крім неї, я отримав ще дещо. Щось дуже цікаве.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шагреневая кожа
Шагреневая кожа

По произведениям Оноре де Бальзака (1799—1850) можно составить исчерпывающее представление об истории и повседневной жизни Франции первой половины XIX века. Но Бальзак не только описал окружающий его мир, он еще и создал свой собственный мир – многотомную «Человеческую комедию». Бальзаковские герои – люди, объятые сильной, всепоглощающей и чаще всего губительной страстью. Их собственные желания оказываются смертельны. В романе «Шагреневая кожа» Бальзак описал эту ситуацию с помощью выразительной метафоры: волшебный талисман исполняет все желания главного героя, но каждое исполненное желание укорачивает срок его жизни. Так же гибельна страсть художника к совершенству, описанная в рассказе «Неведомый шедевр». При выпуске классических книг нам, издательству «Время», очень хотелось создать действительно современную серию, показать живую связь неувядающей классики и окружающей действительности. Поэтому мы обратились к известным литераторам, ученым, журналистам и деятелям культуры с просьбой написать к выбранным ими книгам сопроводительные статьи – не сухие пояснительные тексты и не шпаргалки к экзаменам, а своего рода объяснения в любви дорогим их сердцам авторам. У кого-то получилось возвышенно и трогательно, у кого-то посуше и поакадемичней, но это всегда искренне и интересно, а иногда – неожиданно и необычно. В любви к творчеству Оноре де Бальзака признаётся переводчик и историк литературы Вера Мильчина – книгу стоит прочесть уже затем, чтобы сверить своё мнение со статьёй и взглянуть на произведение под другим углом.

Оноре де Бальзак

Проза / Зарубежная классическая проза / Классическая проза
Этика
Этика

Бенедикт Спиноза – основополагающая, веховая фигура в истории мировой философии. Учение Спинозы продолжает начатые Декартом революционные движения мысли в европейской философии, отрицая ценности былых веков, средневековую религиозную догматику и непререкаемость авторитетов.Спиноза был философским бунтарем своего времени; за вольнодумие и свободомыслие от него отвернулась его же община. Спиноза стал изгоем, преследуемым церковью, что, однако, никак не поколебало ни его взглядов, ни составляющих его учения.В мировой философии были мыслители, которых отличал поэтический слог; были те, кого отличал возвышенный пафос; были те, кого отличала простота изложения материала или, напротив, сложность. Однако не было в истории философии столь аргументированного, «математического» философа.«Этика» Спинозы будто бы и не книга, а набор бесконечно строгих уравнений, формул, причин и следствий. Философия для Спинозы – нечто большее, чем человек, его мысли и чувства, и потому в философии нет места человеческому. Спиноза намеренно игнорирует всякую человечность в своих работах, оставляя лишь голые, геометрически выверенные, отточенные доказательства, схолии и королларии, из которых складывается одна из самых удивительных философских систем в истории.В формате a4.pdf сохранен издательский макет.

Бенедикт Барух Спиноза

Зарубежная классическая проза