Професор Вільчур

Люція зрозуміла ситуацію таким чином. Професор після повернення дійшов висновку, що за час його відсутності її почуття зазнали змін. Так само як пан Юрковський, як і той літній чоловік, який назвав її і Кольського підходящою парою, Вільчур відкрив її любов до Кольського. І цей шляхетний чоловік, життя якого було суцільною смугою самопожертви на благо інших, і цього разу вирішив учинити так само. Нове зречення і ще одна болюча сторінка в щоденнику життя. Але Люція не могла, просто не мала права підписати цю сторінку. Ні за що на світі! Звичайно, він має право зробити шляхетний і, можливо, найщиріший жест зречення, але вона була б істотою без честі і совісті, якби прийняла цей дар від нього, від людини, яка вже роздала все і у якої все забрали. Вона з ним і має з ним залишатися.

Вона знала, як слід учинити. Якнайшвидше відправити Кольського до Варшави, впоратися зі своїми нервами і кожним словом, кожним жестом день за днем доводити Вільчурові, що вона не змінилася, що, як і раніше, єдине її бажання – стати його дружиною.

Вона встала і, поправляючи перед дзеркалом волосся, спокійно сказала:

– Ні, пане Янеку. Це анітрохи не змінює ситуації.

– Як це не змінює? – здивувався він. – Адже він відверто повертає вам свободу. Люціє, що ви говорите?

– Повертає, але чому? Якими мотивами він керується?

– Це не має значення.

– Має. Він відмовляється тільки тому, що вважає, що я вас… люблю.

– Але ж це правда!

– Але якби він про це не здогадувався, я впевнена, не відмовився б від мене.

– Проте якщо вже здогадався, – зауважив Кольський, – усе для нього стало зрозуміло. Що тут зробиш?

– Переконаю його у тому, що він помиляється.

Кольський обурився.

– Це безглуздо! Це злочин проти власних почуттів!

– Ще більшим злочином було б приректи його на самотність, розтоптати його почуття, позбавити його залишків надії. Ні, пане Янеку. Ви не можете вимагати цього від мене. Якби я так вчинила, то спогад про це отруїв би все моє життя, понівечив би кожну хвилину нашого щастя. Ні, пане Янеку, ми не можемо так вчинити.

– Заради Бога, панно Люціє! А чи розумієте ви, що, залишаючись з ним, ви раз і назавжди перекреслюєте своє і моє щастя?

Вона кивнула головою.

– Знаю. Але досі всі перекреслювали щастя професора. Дружина кинула його через якогось молодика, довгі роки він жив у страшній нужді, поневірявся, його саджали у в’язницю, щоб нарешті, коли до нього повернулася пам’ять, стати мішенню найогидніших наклепів, чистої води брехні, непристойних інтриг. Його позбавили майна, становища, вигризли зі столиці. Навіть рідна дочка його майже забула. Ні, пане Янеку. Ні. Я б воліла краще померти, ніж опинитися серед усіх тих, хто за його великодушність, за безмежну доброту і шляхетність заплатили йому підлістю. Якщо ви цього не зрозумієте, то я дійсно буду переконана в тому, що у вас черстве серце і ми з вами ніколи не знайдемо спільної мови.

В її голосі прозвучала гіркота, а Кольський опустив голову і після паузи сказав:

– Я розумію це. Як же я можу не розуміти? Тільки змиритися із цим я не можу.

До кімнати увійшов Павліцький.

– Ну, як же моя дорога колега почувається? Не краще? – співчутливо запитав він.

– Ви знаєте, мені неприємно створювати вам клопоти, але, відверто кажучи, не зовсім добре. Цілком ймовірно, що останніми днями занадто багато працювала.

– Ах, це й моя вина! – вигукнув Павліцький. – Останніми днями я занедбав лікарню. Урочисто обіцяю виправитися. Але дуже шкода, що ви почуваєтеся себе погано, бо зараз буде оголошено танець котильйон.

Люція сумно посміхнулася.

– Мені дуже шкода, що не зможу приєднатися. Якщо ви будете такі ласкаві, то я б попросила розпорядитися запрягти наших коней.

Після недовгих церемоній Павліцький погодився і пішов зробити розпорядження.

За через чверть години, закутані в теплі бурки, вони вже сиділи в бричці. Ніч була темна. Залізні обручі коліс стукали по замерзлих грудках землі. Кучер, час від часу помахуючи батогом, безперервно поганяв коней, які і без того йшли добрим клусом.

Вони не промовили жодного слова. Тільки Кольський всунув руку в рукав бурки Люції і мовчки стискав її долоню.

У лікарні було темно. Лише мізерний вогник нічної олійної лампи тьмяно освітлював вікна лікарняної палати. Намагаючись ступати якнайтихіше, вони увійшли до передпокою і тут зняли бурки.

– На добраніч, – Люція простягнула руку.

Йому хотілося обійняти й поцілувати її, але вона рішучим рухом відсторонилася.

– Ні, не треба… І завтра, будь ласка, їдьте.

Її шепіт звучав, здавалося, цілком природно, але в очах стояли сльози.

– Люціє, Люціє! – Кольський стиснув її руку.

– На добраніч. Візьміть лампу, я і в темряві потраплю до себе.

Увійшовши до кімнати, Кольський сів і задумався. Він занадто добре знав Люцію, щоб сумніватися, що вона легко змінить своє рішення. Та, зрештою, вислухавши її аргументи, зрозумів, що не зможе її переконати. Вона свідомо зробила божевільний вчинок, відмовляючись від щастя, прирекла його і себе на сіре безбарвне життя, на постійний відчай. Але він не міг знайти достатньо переконливих слів, досить красномовних аргументів, щоб відрадити її.