Професор Вільчур

– Як завжди, – кивнув головою Вільчур. – Люди гризуться за шматочок хліба, як голодні собаки за кістку, загнані, одурманені своїми справами. Нічого нового в білому світі.

– Однак довго ж тебе не було, – зауважив Прокіп. – А це не є добре.

– Чому ж недобре? – Вільчур уважно глянув на нього.

– А, бо бачиш, у моєму розумінні це так: якщо хтось щось має, то завжди краще пильнувати. Залишиш хату саму, не замкнеш двері, то тебе обкрадуть. Місцеві, як відомо, не чіплятимуть, але чи то мало різних волоцюг по світі волочиться? Навіть не оглянешся, як винесуть усе.

Вільчур похитав головою.

– Мудро говориш, Прокопе. Так мудро, що я нічого не можу зрозуміти. Я от приїхав і застав усе на місці. Скажи мені прямо, що маєш на думці.

– Що я можу тут сказати, – буркнув Мельник і з великою увагою взявся скручувати цигарку.

– Я застав тут все на місці, – продовжував Вільчур. – Усе так, як і має бути. Нічого ні з ким не сталося, хворі доглянуті.

– І не тільки хворі…

– Що це значить?

Прокіп нахмурив брови і вільною рукою кілька разів провів по своїй сивій бороді.

– А я тобі так скажу: ти того молодого доктора гони в шию. Він тут не потрібен. Посидів тут зо три тижні, або й більше, і досить. Хай іде к чорту. Покрутився, нагулявся – і досить. Я думав, що як повернешся, відразу виженеш його, але ти занадто м’який. Ще верхи буде тут їздити і таке інше… Хай вертається туди, звідки приїхав. Не було тут його і все добре було. Ти його в шию – і забирайся! Ось що це таке!

Старий аж захекався від хвилювання, а коли закінчив, іще щось буркотів собі під ніс протягом декількох хвилин.

Вільчур вдав, що здивувався.

– Вухам своїм не вірю. Доктора Кольського я знаю давно. Він дуже хороший лікар і хороша людина. Я ні в чому йому не можу докоряти. Невже за час моєї відсутності він зробив щось погане?

Прокіп знизав плечима.

– Погане не погане. Але ти б краще зробив, якби не залишав його тут.

– Люди, яких він лікував, узагалі не скаржилися на нього…

Прокіп махнув рукою.

– Лікування лікуванням, а тільки він на здорових більше заглядається, ніж на хворих. Я думав, що ти сам зауважиш і покладеш цьому край. А ти їх разом посилаєш на якісь вечірки.

Вільчур вимушено засміявся і поплескав Прокопа по плечі.

– А що ж мені робити, давній друже? Вони молоді, обоє молоді, нехай собі танцюють. Для нас з тобою – бесіда і тепла піч, а для них – забава. Ось і все в порядку.

Прокіп покрутив головою.

– Дивні речі говориш. Я б своїй жінці, особливо якби вона була молода, не дозволив би цього.

– Своїй?.. – Вільчур махнув рукою. – Мій друже, чи може бути своя жінка? Своя може бути хата, куртка, корова, але жінка?.. Адже ж вона також думає і відчуває так, як і я. Має такі ж права, як і я. Тримати її насильно? Так це ж в’язниця. А який у тому сенс, що вона, всупереч своєму серцю, сидить з тобою, а думає тільки про те, як вирватися, і до того ж проклинає свою долю?

– Існує таке право в Бога, – сказав суворо Прокіп.

– Ет, приятелю, якби цього правила дотримувались, то слід було б добре подумати, перш ніж жінку з собою зв’язати цим правом. Цей закон матиме силу тільки тоді, коли він підтвердить рішення двох сердець.

Прокіп замислився і сказав:

– А я думав, що ви вже вирішили.

– Слава Богу, ще не було ніякого рішення, – відповів Вільчур зі смутком і перевів розмову на іншу тему, даючи зрозуміти Прокопу, що він більше не хоче обговорювати цю тему надалі.

Тим часом в гостинному домі родини Павліцьких щиро й радо зустрічали гостей. Люція не помилилась: пан Юрковський дійсно був здивований, що вона приїхала не в товаристві Вільчура. Він уважно придивлявся до Кольського, особливо тоді, як Люція танцювала з ним. Сам Юрковський демонстративно не танцював, але часто відвідував буфет, щоб знову повернутись до салону й підпирати одвірки.

Найчастіше Люція танцювала з Кольським. Він був прекрасним партнером і, крім того, цього дня поводився приємніше, ніж зазвичай. Він повністю позбувся своєї задумливості, був веселий, задоволений, крім того справляв враження людини, яка навряд чи приховує якусь надзвичайно радісну таємницю. Люція почувалася чудово. Її навіть не збентежтила випадково почута фраза літнього чоловіка, який, вказуючи своїй приятельці на Люцію й Кольського, сказав досить голосно:

– Подивись, як вони підходять одне одному.

Незабаром після вечері пан Юрковський запросив Люцію на танго. Безумовно, у неї не було приводу відмовити. Насправді виявилось, що вона вчинила необдумано. Він був уже добре напідпитку, бо, не зробивши й одного кола, з відвертим наміром запитав:

– І як там професор Вільчур? Ви залишили його вдома?

– Професор втомився, – сказала вона глухо. – Він не любить гучних розваг.

– Але для цих забав знайшов гідного заступника…

Люція мовчки пропустила це зауваження.

– А заступник принаймні не виглядає стурбованим через свою місію. Професор, може, був би не дуже задоволений цим, як гадаєте?

У його голосі прозвучала відверта іронія. Люція ледь знизала плечима і, бажаючи змінити тему, сказала:

– Доктор Кольський – давній учень і друг професора. Чому ви не танцюєте?