Професор Вільчур

– О, я не танцюю тому, що переді мною така картинка, якої я ще ніколи в житті не бачив. Я маю уважно придивлятися, щоб у майбутньому знати…

– Що знати? – здивувалася Люція.

– Знати, як виглядає закохана жінка. Ви ж не відриваєте від цього Кольського очей, як від веселки. А він дивиться на вас, як кішка на сало. До ста чортів! Вони не можуть відірвати очей одне від одного! І що ж ви наговорили мені про професора, коли ви закохані в цього лікаря?

Люція відчувала, що блідніє. Слова Юрковського були настільки несподіваними і вражаючими, що вона навіть не замислюватися про те, як далеко Юрковський вийшов за норми пристойності, втручаючись в її особисте життя.

– Ви помиляєтеся, – відповіла вона. – З доктором Кольським мене єднає робота і давня дружба. Нічого більше.

– Ой, ла-ла! Гарні колеги! Ви вся палаєте до нього. Сліпий би помітив! Насправді, ви можете навіть подумати, що я говорю це з ревнощів. Нехай це буде так. Я ревную. Але ревнощі не можуть мені настільки затьмарити очі, щоб не помітити, що ви кохаєте його. Я просто не розумію, чому ви тоді в Ковалеві обдурили мене, розповідаючи про професора. Або, може, професор для шлюбу, а цей молодий лікар для дружби?.. Нічого не скажеш – гарний жарт!

Люція опанувала себе.

– Ви п’яний. Будьте ласкаві, проведіть мене на місце.

– Звичайно, я проведу вас. Він там уже чекає, занудьгував… Як же можна відривати вас настільки від коханого!

Він зупинився поруч із Кольським і, галантно кланяючись Люції, додав:

– Ось, повертаю вам позичений скарб…

Кольський, не маючи жодного уявлення про те, що трапилося, відповів з посмішкою:

– Небагато сьогодні таких, хто так сумлінно повертає позичені скарби. Так добросовісно і так швидко…

Юрковський знову з перебільшеною галантністю вклонився.

– Це рішення самого скарбу, який уже більше не міг витримати без господаря.

Сказавши це, він повернувся й вийшов з вітальні. Тільки тепер Кольський звернув увагу на схвильоване обличчя Люції.

– Що сталося, панно Люціє? Що з вами? – спитав він занепокоєно.

Вона похитала головою.

– Нічого, нічого. Тут дуже душно, – відповіла вона, – а на додаток цього – цей пан п’яний і верз дурниці.

Кров прихлинула до обличчя Кольського.

– Але я сподіваюся, що він не образив вас?!

– Ні, ні, не дай Бог! Давайте підемо звідси.

Він поспішно погодився.

– Зараз пошукаємо кімнату, де більше повітря. Ви така бліда…

В галереї вони зустріли Павліцького, який зупинив їх.

– Ви втомилися танцювати?

– Ні, – пояснив Кольський. – Панна Люція не надто добре почувається і хотіла б трохи перепочити.

– Перепочити? До ваших послуг! – вигукнув Павліцький. – Я проведу вас до кімнати моєї дружини. Ви навіть можете прилягти собі на канапі.

– Зі мною все гаразд, – запротестувала Люція.

Однак відмовлятись було соромно, і Павліцький провів їх у велику кімнату, яка була чимось середнім між спальнею і кабінетом. На письмовому столику горіла лампа. Тут нікого не було.

– Тут ви собі відпочинете і наберетеся сил для подальших розваг, – сказав Павліцький. – А я прошу пробачення, бо маю повинен повернутися до гостей.

– Дуже дякую, – Кольський кивнув головою, а коли двері за Павліцьким зачинилися, звернувся до Люції:

– Може, ви дійсно прилягли б на хвилинку?

Люція похитала головою і відвернулася. Вона не могла дивитися на нього. Різкі слова Юрковського, ніби ударом кулака, розбили в ній усі так старанно зведені бар’єри, за якими вона хотіла сховатися, сховати від самої себе зростаюче в ній почуття.

«Це неправда, неправда…» – гарячково повторювала вона про себе, але голослівне заперечення вже не могло переконати її в тому, що стало ясно, вражаюче ясно. Як чітко дійшло до неї тепер усе, все! Із самого початку. Так от. Вона ревнувала його до Добранецької, а потім навіть до цієї юної Донки. Вона раділа кожному дню перебування Кольського в лікарні і боялась, так, боялась часу його від’їзду. А повернення професора… це підло, низько… Повернення професора налякало її.

Скільки зусиль вона доклала, щоб переконати себе в тому, що все ще любить Вільчура і, як і раніше, хоче стати його дружиною! З якою завзятістю вона заплющувала очі на його старість! Як вона була вдячна йому за те, що не дозволив Кольському поїхати негайно! Вона приховувала це в собі, ховала від себе, але, ймовірно, не могла приховати від інших. В ній все обмирало при думці, що професор теж, можливо, це помітив. Як же вона зневажала себе за це! Вона продемонструвала нікчемність своєї душі, всю слабкість свого характеру. Вона піддалась почуттю, яке вона повинна була в собі перемогти, яке могла вчасно викорінити. Як низько і негідно було дати йому розвиватися! Закриваючи його різними підтекстами, вона дозволила йому розквітнути у своєму серці. У тому серці, яке було обіцяно іншому.

«Я обіцяла і маю виконати обіцянку, навіть якщо земля буде валиться! Навіть якби мені довелося померти!»