Читаем Професор Вільчур полностью

Ці слова дедалі виразніше засідали в її мозку. Ах, якби йшлося про когось іншого! Наприклад, про Юрковського, а не про професора. Тоді б у неї зовсім не було сумнівів. Вона ж знала, яким самотнім є Вільчур. Покинути його було рівносильно злочинові. Не зберегти дану йому обіцянку було б ганьбою.

«Я маю залишитися з ним і залишуся… залишуся!..»

Отже, на терези впало останнє слово, слово, яке вже нічого в ній не змінить. Вона повернулася і подивилася на Кольського. Серце її судомно стиснулося. Тремтячим голосом вона вимовла:

– Ви повинні якнайшвидше, вже завтра ж повернутися до Варшави. Обов’язково.

– Чому, панно Люціє? Що сталося? – запитав він з тривогою в голосі.

Вона похитала головою.

– Нічого, нічого, але якщо ви маєте до мене хоч трохи добрих почуттів, то поїдете відразу.

– Але чому?

Люція вже не могла опанувати себе. Сльози навернулись їй на очі, з грудей вирвалося здавлене ридання. Зляканий Кольський схопив її в обійми і сильно притиснув до себе.

– Кохана! – повторював він. – Заспокойся, кохана!

Тим не менше вона не могла задушити ридання. Вона відчувала руки, які підтримували її, але не мала сили вирватися з них. Відчувала його ніжні, сердечні і такі бажані поцілунки на своєму волоссі. І тим чіткіше відгукувалось в її свідомості, що вона має відмовитись від них назавжди, до кінця життя.

Кольський посадив Люцію у фотель і, стоячи на колінах, благав найніжнішими словами заспокоїтися. Поступово до неї поверталась здатність говорити. Він витирав їй очі і щоки своєю хусточкою.

– Я ніколи не залишу тебе, моя кохана, – говорив він. – Я не віддам тебе нікому.

– Янеку… Янеку… – шепотіла вона й обвила руками його шию.

У раптовому пориві він пригорнув її до себе.

– Ти кохаєш мене! Я знаю, що кохаєш!

– Тебе, тільки тебе!

– Ось бачиш, яке це щастя! Яке це велике щастя, – говорив він голосом, хрипким від хвилювання. – Ми одружимось і не розлучимось ніколи! Ніщо не розлучить нас, найдорожча моя і єдина!..

Люція, кусаючи губи, відштовхнула його від себе і похитала головою.

– Ні, Янеку… Ні… Я кохаю тебе, але ти дуже добре знаєш, що я невільна, що я не можу розпоряджатися собою. Ми обоє маємо змиритися з цим. І тут нічого не поробиш…

Він подивився на неї зі страхом.

– Як я маю розуміти, що ти невільна? Що ти хочеш цим сказати?

– Що у мене є зобов’язання, від яких я не можу відмовитись.

Він узяв її за лікоть.

– Люціє, це означає, що ти його…. що вас із ним пов’язує…

Вона зрозуміла питання, яке він не міг вичавити з себе, і живо запротестувала:

– О ні, не дай Боже! Але є зобов’язання у сто разів сильніше, ніж…

– Ніякі зобов’язання, – спалахнув він, – не можуть бути сильніші від справжнього почуття.

Вона заперечила рухом голови.

– Це дуже простий підхід. Ні, я так не можу. Я не могла б розпочати з ним про це розмову. Ці слова не змогли б вимовити мої вуста. Досить лишень подумати про те, яким трагічним було життя цієї людини, скільки образ незаслужено впало на нього, як багато лиха трапилось йому, цього доброго чоловіка з чутливим серцем, людину дивовижної душевної чистоти. Ні, Янеку. Я, на жаль, занадто пізно покохала тебе. І тепер уже нічого не можу зробити. Я б зневажала саму себе, коли б мала приєднатись до когорти тих людей, які образили його. Ні, Янеку, я б не змогла жити, знаючи, що я зробила підлість… Важко мені, бачить Бог, як важко, але цьому вже не можна зарадити.

– Люціє, – почав він, але вона перервала його:

– Не будемо більше говорити про це. Чому маємо мучити себе даремно?

– Але вислухай мене. Я повністю переконаний, я знаю про те, що професор принаймні не вимагатиме, щоб ти виконала свою обіцянку.

– Звідки ти можеш знати про це? – спитала вона здивовано.

– Він сам сказав мені про це.

– Як це?.. Ти говорив з ним про це?! Це неможливо!

– Не про це. Але я переконаний, що він навмисно хотів дати мені зрозуміти, щоб я не втрачав надії повернути тебе.

– Хотів дати зрозуміти?.. – сказала вона з сумною посмішкою.

Кольський втратив терпіння.

– Ну, так от, я повторю тобі нашу розмову. Ні з того ні з сього він запитав мене, скільки мені років і чому я не женюсь. А потім він почав вмовляти мене одружитися і ясно дав зрозуміти, що не слід одружуватися у старшому віці і що не можна одружитися на жінці набагато молодшій від себе. Це досить конкретно прозвучало як пропозиція: якщо кохаєш, то бери її. З мого боку не зустрінеш жодних перешкод, бо я не одружуся з нею.

На якусь мить в очах Люції зблиснула радість. Вона не сумнівалася у правдивості слів Кольського. Напевно Вільчур сказав йому про це і сказав, можливо, навмисне. Однак це не розв’язувало рук Люції, не відкривало вільну дорогу.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шагреневая кожа
Шагреневая кожа

По произведениям Оноре де Бальзака (1799—1850) можно составить исчерпывающее представление об истории и повседневной жизни Франции первой половины XIX века. Но Бальзак не только описал окружающий его мир, он еще и создал свой собственный мир – многотомную «Человеческую комедию». Бальзаковские герои – люди, объятые сильной, всепоглощающей и чаще всего губительной страстью. Их собственные желания оказываются смертельны. В романе «Шагреневая кожа» Бальзак описал эту ситуацию с помощью выразительной метафоры: волшебный талисман исполняет все желания главного героя, но каждое исполненное желание укорачивает срок его жизни. Так же гибельна страсть художника к совершенству, описанная в рассказе «Неведомый шедевр». При выпуске классических книг нам, издательству «Время», очень хотелось создать действительно современную серию, показать живую связь неувядающей классики и окружающей действительности. Поэтому мы обратились к известным литераторам, ученым, журналистам и деятелям культуры с просьбой написать к выбранным ими книгам сопроводительные статьи – не сухие пояснительные тексты и не шпаргалки к экзаменам, а своего рода объяснения в любви дорогим их сердцам авторам. У кого-то получилось возвышенно и трогательно, у кого-то посуше и поакадемичней, но это всегда искренне и интересно, а иногда – неожиданно и необычно. В любви к творчеству Оноре де Бальзака признаётся переводчик и историк литературы Вера Мильчина – книгу стоит прочесть уже затем, чтобы сверить своё мнение со статьёй и взглянуть на произведение под другим углом.

Оноре де Бальзак

Проза / Зарубежная классическая проза / Классическая проза
Этика
Этика

Бенедикт Спиноза – основополагающая, веховая фигура в истории мировой философии. Учение Спинозы продолжает начатые Декартом революционные движения мысли в европейской философии, отрицая ценности былых веков, средневековую религиозную догматику и непререкаемость авторитетов.Спиноза был философским бунтарем своего времени; за вольнодумие и свободомыслие от него отвернулась его же община. Спиноза стал изгоем, преследуемым церковью, что, однако, никак не поколебало ни его взглядов, ни составляющих его учения.В мировой философии были мыслители, которых отличал поэтический слог; были те, кого отличал возвышенный пафос; были те, кого отличала простота изложения материала или, напротив, сложность. Однако не было в истории философии столь аргументированного, «математического» философа.«Этика» Спинозы будто бы и не книга, а набор бесконечно строгих уравнений, формул, причин и следствий. Философия для Спинозы – нечто большее, чем человек, его мысли и чувства, и потому в философии нет места человеческому. Спиноза намеренно игнорирует всякую человечность в своих работах, оставляя лишь голые, геометрически выверенные, отточенные доказательства, схолии и королларии, из которых складывается одна из самых удивительных философских систем в истории.В формате a4.pdf сохранен издательский макет.

Бенедикт Барух Спиноза

Зарубежная классическая проза