Професор Вільчур

– Справді я заінтригована.

– Ви знаєте, коли я був у Вільні, то познайомився з доктором Юзьвінським, який викладає в університеті. Дуже світла й мила людина. Він уже знав про нашу лікарню і зацікавився нею. Я багато розповідав про нашу роботу, і зараз він надіслав мені листа. Хочу вам його показати.

Вони зайшли в кімнату Вільчура, і професор подав Люції складений аркуш паперу. Вона розгорнула його і прочитала:

«Вельмишановний Професоре і дорогий Колего! Вчора отримав Ваше повідомлення і зрадів, що зможу Вам якось стати в нагоді. Разом з моїми вихованцями. З декількома я вже розмовляв. Більшість приймає Вашу пропозицію з ентузіазмом. Працювати під Вашим керівництвом, правду мовлячи, це честь для кожного лікаря, не кажучи вже про початківців. Я не цілком погоджуюсь з Вами, що слід обирати кандидатів, котрі мають якісь доходи. Зараз у мене три кандидати. В першу чергу пришлю Вам найздібнішого з них, доктора Шимона Ясинського. Це молодий хлопець із хорошої сім’ї, працьовитий, сумлінний і багатообіцяючий лікар. Я впевнений, що під Вашою опікою він справді стане добрим фахівцем. Піврічний стаж у вашій лікарні йому буде корисний. Через шість місяців я пришлю наступного. Я вже розмовляв з деканом, і він, звичайно, без будь-яких заперечень погодився зарахувати йому практику у Вашій лікарні. Ви можете бути впевнені, дорогий Професоре, що ми пам’ятаємо Вас і не залишимо Вас самого без допомоги ні на один день. Доктор Ясинський виїжджає післязавтра. Найщиріші вітання і побажання подальшої плідної роботи. Щиро Ваш Ф. Юзьвінський».

Люція закінчила читати і подивилася на професора.

– Як вам це подобається? – запитав Вільчур.

– У принципі… – почала Люція, – в принципі це дійсно дуже хороша думка. Але…

– Що але?

– Я не розумію тут одного: чому в листі сказано, що не залишать вас самого? Якщо ви там розповідали про нашу лікарню, напевно, ви згадували там і про мене?

Голос Люції злегка здригнувся. Вона передчувала, що почує від Вільчура. Професор кивнув головою.

– О так! Я не тільки згадував. Вашу жертовність я підносив до небес, дорога панно Люціє. Я не уявляю собі кращої допомоги, ніж та, яку ви надавали мені.

Люція закусила губу.

– Чому ви говорите в минулому часі?

Вільчур спокійно відповів:

– Тому, панно Люціє, що від цієї допомоги, на жаль, я мушу відмовитися.

– Професоре!..

– Адже ми обоє це розуміємо, панно Люціє.

Вона нахмурила брови.

– Я цього… не розумію, – переконливо сказала вона. – Не розумію і ніколи не зрозумію. Якщо ви були задоволені мною, а я переконана в цьому, так чому ви хочете позбутися мене? Професоре! Як ви можете, навіть не погодивши зі мною, перекреслити всі наші спільні плани!

Вільчур посміхнувся, а в його очах промайнув смуток.

– Ні, не я перекреслив їх. Їх перекреслила доля. Призначення. А перекреслені вони виявилися тому, що ніколи не мали права на існування.

– Це неправда, – жваво запротестувала Люція.

– Найправдивіша правда, – професор скрушно похитав головою.

– Отже, я доведу вам це.

– Яким чином?

– Найпростішим. Я залишуся з вами. Залишуся назавжди. Клянуся вам, що нічого іншого я не бажаю, що я була б глибоко нещасною, якби ви мене зараз відштовхнули. Я продумала все своє майбутнє і бачу його тільки поруч з вами. Не хочу іншого. Не можу прийняти іншого. Звичайно, якщо ви хочете, щоб сюди приїжджали молоді лікарі на практику, я нічого проти не маю. Але і я теж залишуся. Залишуся як ваша помічниця, як ваша дружина. Інакше бути не може.

На обличчі Люції з’явився яскравий рум’янець. Її руки тремтіли…

– Я не знаю, що змусило вас змінити рішення, прийняте вже давно, – сказала вона. – А втім, і не хочу знати цього. Ймовірно, ви піддалися якимсь сумнівам. Але ви помиляєтесь, думаючи, що я так легко відмовлюсь від того, на що маю право.

Вільчур ніжно взяв її за руку.

– Панно Люціє, давайте поговоримо спокійно.

Вона схопилася з місця.

– Ні, ні! Тут нам немає про що говорити. Ви надто боляче мене зачепили.

Вона хотіла відійти, але Вільчур не випустив її руки.

– Сядьте, будь ласка, дорога панно Люціє, і вислухайте мене.

Майже силою він знову посадив її на стілець. Вона вся тремтіла, а в очах стояли сльози.

– Бачите, – спокійним голосом говорив він, – ви припускаєтеся помилки. У своїх розрахунках ви абсолютно виключаєте мою особу. Ви абсолютно не берете до уваги, що існую ще й я. Що я теж думаю, що я також відчуваю. Ви хочете сприймати мене як щось абстрактне. Але ж я жива людина, дуже стара, але все-таки жива. Чому ви не хочете зважати на те, що і я тут маю право голосу?

– Я не розумію вас.

– Ви хочете залишитися. Ви хочете залишитися тут як моя дружина, вважаючи, що я мушу бути з того щасливий. А ви не припускаєте, що я з цього питання можу мати цілком протилежну думку.

– Колись… – почала Люція.

Вільчур перебив її:

– Колись і я так міг думати, але сьогодні у мене інша думка.

– Чому сьогодні? – вона сміливо глянула йому в очі.

– Бо сьогодні я знаю, що ви кохаєте іншого.

Люція стиснула зуби. Серце розривалося їй в грудях. Однак вона опанувала себе і впевнено сказала:

– Я нікого не хочу кохати, окрім вас і тільки вас.

Вільчур засміявся.