Читаем Професор Вільчур полностью

– У словах «ніколи» й «завжди» дуже багато пафосу, і вони рідко бувають правдивими.

– Що ж, але цей рідкісний випадок таки мене спіткав?

– Я дивуюся, – після паузи сказала Люція, – що ви, пане Янеку, так тверезо вміючи дивитися на життя, не можете впоратися із чимось незручним, не можете захистити себе від чогось, що завдає вам болю.

– Але, панно Люціє! Я взагалі не хочу позбутися цієї журби.

– О, це вже нелогічно.

– Можливо, – зізнався він.

Вони довгий час йшли мовчки.

– Розкажіть мені про неї, – несподівано сказала Люція. – Що вас привабило у ній? Чому ви вибрали її, а не іншу?

Кольський знизав плечима.

– Не знаю, прошу пані. Я сам довго думав про це і відповіді не знайшов. Мабуть, єдино правильним було б твердження, що зовсім не я її обрав, а вона – мене.

– А ви піддалися без будь-якого спротиву?

– Так, прошу пані. Мені не було чого захищати. Ви маєте зрозуміти, що, віддавши все і не маючи нічого, я сам здивувався, що можу бути для когось привабливим. Для когось, а особливо для неї.

– Особливо? Чому особливо?

– Насправді це слово сюди не підходить. За його допомогою я хотів сказати, що ця жінка користувалася чималим успіхом, була оточена роєм шанувальників, вона славилася своєю грацією й красою…

– Ви свідомо використовуєте минулий час? – вона уважно глянула на нього.

– Навмисно, – сказав Кольський.

– Це означає, що вона вже не має ані шарму, ані шанувальників?

– Так, – коротко відповів він.

Тепер Люція була впевнена, що Кольський мав роман із Добранецькою, і мимоволі злісно зауважила:

– Не втрачайте надії. Можливо, вона поверне свої чари, і ви зможете повернутися до неї.

Кольський нахмурився. Слова Люції глибоко вразили його. Насправді він не мав ані найменшого права очікувати від неї особливої прихильності, але й не заслуговував на глузування.

– Чому ви хочете мене образити? – сказав він сумно.

– Зовсім ні. Я просто думаю, що оскільки ви її вже знаєте, на вас не чекають ніякі розчарування з її боку. Ви нічим не ризикуєте.

Вона знаходила в собі якесь дивне і незрозуміле задоволення дражнити його.

– Я зовсім не жартую, – сказала вона з наївним виразом обличчям. – Обираючи іншу, ви б могли зазнати нових несподіванок. А крім того, нова обраниця випадково могла б не бути оточена роєм шанувальників і не славитися вродою.

Кольський опустив голову і мовчав. Він не впізнавав Люції. Почав шкодувати, що звірився їй. Люція відчула його настрій, але якась впертість завадила їй відійти із зайнятої позиції. Про себе подумала:

«Так йому й треба. Так йому й треба…»

На зворотному шляху вони не промовили ні слова. Коли вони ступили на ґанок, Кольський сказав:

– Може, завтра повернеться професор…

– Вам не треба так сильно залежати на його поверненні. Я щиро вдячна вам за дотеперішню допомогу, але якщо це вам створює незручності, я не смію вас більше затримувати.

Кольський стиснув зуби й відповів:

– О, я дуже добре знаю, що ви не хочете мене затримувати. І повірте, я б не залишився й на годину довше, якби не моє зобов’язання перед професором Вільчуром.

– З деяких питань ви маєте загострене почуття сумління, – байдуже зауважила Люція.

– Так, прошу пані. Я радий, що хоч щось чутливе ви знайшли у мені. Бо мою шкіру ви вважаєте такою грубою і нечутливою, що її можна перетворити на подушечку для голок.

У Люції цілком зіпсувався настрій. Вона була дуже незадоволена собою. Без найменшої цілі наговорила Кольському дурниць, можливо, навіть образила його. І все це у відповідь на його довіру, чесне зізнання. Вона не могла зрозуміти власних мотивів.

«Що зі мною сталося? – думала вона. – Що сталося?»

Вона грубо поводилася з ним. Останні її слова на ґанку означали, що його просто виганяли з дому. Насправді, почав усе він. Він першим згадав про повернення професора. Але вона поводилася жахливо. Зараз цей бідака сидить там і переживає. Як вона могла бути такою бездушною щодо нього! Вже саме це видавалося їй огидним, що вона мала перевагу перед чоловіком, який кохає її. І до того ж без найменшого сенсу. Бо ж він їй дуже подобається, і вона радіє з його перебування в лікарні, зрештою, його товариство – справжня розвага для неї, і вона дуже хотіла б затримати його якнайдовше.

Люція довго роздумувала над цією справою і вирішила наступного дня віддячити Кольському за сьогоднішні неприємності. Треба виявити для нього максимум симпатії. Авжеж. І перепросити. Просто вибачитись перед ним, бо вона винна.

Але до вибачень не дійшло. І цього не сталося ось через що.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Шагреневая кожа
Шагреневая кожа

По произведениям Оноре де Бальзака (1799—1850) можно составить исчерпывающее представление об истории и повседневной жизни Франции первой половины XIX века. Но Бальзак не только описал окружающий его мир, он еще и создал свой собственный мир – многотомную «Человеческую комедию». Бальзаковские герои – люди, объятые сильной, всепоглощающей и чаще всего губительной страстью. Их собственные желания оказываются смертельны. В романе «Шагреневая кожа» Бальзак описал эту ситуацию с помощью выразительной метафоры: волшебный талисман исполняет все желания главного героя, но каждое исполненное желание укорачивает срок его жизни. Так же гибельна страсть художника к совершенству, описанная в рассказе «Неведомый шедевр». При выпуске классических книг нам, издательству «Время», очень хотелось создать действительно современную серию, показать живую связь неувядающей классики и окружающей действительности. Поэтому мы обратились к известным литераторам, ученым, журналистам и деятелям культуры с просьбой написать к выбранным ими книгам сопроводительные статьи – не сухие пояснительные тексты и не шпаргалки к экзаменам, а своего рода объяснения в любви дорогим их сердцам авторам. У кого-то получилось возвышенно и трогательно, у кого-то посуше и поакадемичней, но это всегда искренне и интересно, а иногда – неожиданно и необычно. В любви к творчеству Оноре де Бальзака признаётся переводчик и историк литературы Вера Мильчина – книгу стоит прочесть уже затем, чтобы сверить своё мнение со статьёй и взглянуть на произведение под другим углом.

Оноре де Бальзак

Проза / Зарубежная классическая проза / Классическая проза
Этика
Этика

Бенедикт Спиноза – основополагающая, веховая фигура в истории мировой философии. Учение Спинозы продолжает начатые Декартом революционные движения мысли в европейской философии, отрицая ценности былых веков, средневековую религиозную догматику и непререкаемость авторитетов.Спиноза был философским бунтарем своего времени; за вольнодумие и свободомыслие от него отвернулась его же община. Спиноза стал изгоем, преследуемым церковью, что, однако, никак не поколебало ни его взглядов, ни составляющих его учения.В мировой философии были мыслители, которых отличал поэтический слог; были те, кого отличал возвышенный пафос; были те, кого отличала простота изложения материала или, напротив, сложность. Однако не было в истории философии столь аргументированного, «математического» философа.«Этика» Спинозы будто бы и не книга, а набор бесконечно строгих уравнений, формул, причин и следствий. Философия для Спинозы – нечто большее, чем человек, его мысли и чувства, и потому в философии нет места человеческому. Спиноза намеренно игнорирует всякую человечность в своих работах, оставляя лишь голые, геометрически выверенные, отточенные доказательства, схолии и королларии, из которых складывается одна из самых удивительных философских систем в истории.В формате a4.pdf сохранен издательский макет.

Бенедикт Барух Спиноза

Зарубежная классическая проза