Професор Вільчур

Розділ XVIІ

Професор Вільчур не відправив телеграму про своє повернення з двох причин. По-перше, не хотів, щоб готувались до його приїзду, а по-друге, мав рахуватися з грішми. Правда, у видавництві за свої наукові праці він отримав досить пристойну суму, але витратив її на придбання багатьох ліків, необхідних у лікарні. Та й перебування протягом трьох тижнів у Вільні змусило витратися. Тому залишилося тільки на квиток на поїзд і на те, щоб найняти коней у Людвикові.

Була й третя причина, можливо найважливіша, про що Вільчур не хотів зізнаватися навіть самому собі. Він просто хотів з’явитися в лікарні несподівано, щоб відразу особисто переконатися, як склалися відносини між Люцією і Кольським. У такому поверненні без попередження був якийсь неприємний присмак несподіванки, і Вільчур самому собі хотів це пояснити економією на депеші. По суті, він нікого не обманював. Три тижні він провів у Вільні лише для того, щоб полегшити для Люції зближення з Кольським, за час його відсутності дати їй можливість перевірити свої почуття, бажання та наміри.

Свідомість підказувала йому, що він чинить правильно. Від балу в Ковалеві, від того пам’ятного вечора, коли брутальні, але такі правильні слова пана Юрковського сколихнули совість Вільчура і знищили усі плани, розбили всі його надії, в душі професора визріло рішення. Неочікуваний приїзд Кольського полегшив реалізацію цього рішення. Спершу Вільчур збирався під будь-яким приводом відправити Люцію на довготривалий термін у Варшаву. Він конкретно не думав про Кольського, але саме його особу він усе-таки мав на увазі. Йому хотілося, щоб Люція, опинившись у великому місті, в інших умовах і серед інших людей, мала можливість зіставити своє почуття, яке називала коханням, з реальним станом своєї психіки. Йому хотілося, щоб вона зустріла якогось молодого чоловіка і зблизилась із ним, бо тільки таким чином вона б могла переконатись, що почуття, які вона має до Вільчура, у жодному разі не витримають випробування часом.

На щастя, приїзд Кольського дав Вільчурові можливість уникнути складних махінацій. Ситуація розвивалась якнайкраще, і професор не сумнівався, що випробування, на яке він піддав Люцію, залишивши її на три тижні сам на сам з Кольським, буде ефективним випробуванням. Існувало два варіанти: або Люція залишиться такою, як була, і тоді у Вільчура буде доказ стабільності її почуттів, або дружба, якою вона була зв’язана з Кольським, набуде нового тону й іншого забарвлення, поглибиться, укріпиться, словом – стане тим, що люди називають коханням.

За цей, другий варіант, на думку професора Вільчура, говорило багато що. Головним його козирем, безумовно, була молодість обох, спільність уподобань і пристрастей, а також любов Кольського. Вільчурові здавалось цілком неймовірним, щоб цей козир не виявив себе у ситуації, яка склалась, за умов, коли молоді люди волею обставин проводять цілі дні поряд.

Однак було б помилково думати, що Вільчур повертався додому в хорошому настрої. Він дійсно передбачав, що має розстатися з Люцією, що буде змушений відмовитися від всіх своїх сподівань і це його не тішило. Він вважав, що виконує свій обов’язок, вчиняє порядно, але він також знав, що цим вчинком ніби закриває останній розділ свого особистого життя, що свідомо і безповоротно відмовляється від особистого щастя.

На станції в Людвикові він знайшов вільну бричку одного єврея з Радолішок. Худенька кобила волочилась нога за ногою так, що коли він під’їжджав до млина, вже спускались сутінки. На перехресті він розплатився з господарем і, взявши валізу, пішки попрямував у лікарню. Двері були відчинені, і він зайшов усередину. У передпокої нікого не було. В усьому домі панувала тиша, у якій його кроки лунали особливо чітко. Раптом з «лікарняної» кімнати почувся голос Донки:

– Ей, хто там?

– Як справи, Донко? Це я.

– Матір Божа! – відповів йому радісний голос. – Пан професор повернувся!

Радісна та схвильована Донка вибігла у передпокій. Привітавшись, вона допомогла йому зняти пальто і тут же взялася готувати чай, розмовляючи без упину.

– А де ж пані Люція? – спитав Вільчур.

– На прогулянці. Кожен день вони з доктором Кольським гуляють і повертаються лише увечері. Дуже далеко ходять, інколи навіть до Віцкунів.

– Ну, а як тут доктор Кольський, не сумує?

Донка розсміялась.

– Де вже йому тут сумувати! Я думаю, що він би тут і рік спокійно просидів.

– Він дуже милий чоловік, – зауважив Вільчур байдужим тоном. – А тобі він подобається, Донко?

Дівчина стенула плечима.

– А чому, власне, мені він має подобатися чи ні? Ким він мені є? У мене є мій Василь, інші мені не потрібні, а якщо комусь видається, що на доктора стріляю очима, то це неправда.

– А кому ж це видається? – з цікавістю запитав Вільчур. – Василеві?

– Не Василеві, а панні Люції.

– Звідки ти взяла, що їй так видається?