Професор Вільчур

Згадка про Маріолу засмутила його. Всього кілька днів тому отримав від неї чималого листа. Новини про смерть Доната вже дійшли до них, а також і те, що Вільчурові довелося сплатити величезне відшкодування, яке його знищило. Маріола також знала про кампанію у Варшаві проти її батька, але з листа не чути було співчуття, якого йому бракувало.

«Нас дуже хвилюють Ваші проблеми, тату, – писала Маріола. – Але Лєшек має рацію, коли каже, що це, може, на краще, що тато не буде перевтомлюватися. У Вашому віці, тату, слід дбати про своє здоров’я більше, ніж про здоров’я інших. Слава Богу, наше матеріальне становище дозволяє, щоб тато міг відпочивати. Лєшек, який зараз перебуває у бізнесових справах у Філадельфії, вчора зателефонував мені й попросив запевнити тата, що він надсилатиме йому тисячу доларів щомісяця, і навіть більше, якщо татові не вистачить».

Окрім цього єдиного абзацу, у листі було ще багато інформації про матеріальний успіх Лєшека та про якісь незрозумілі успіхи їх обох серед знайомих.

Цей лист глибоко поранив Вільчура. Єдині близькі йому люди вважали, що виконають свій обов’язок щодо нього, якщо потурбуються, щоб у нього не забракло грошей. І вони також, як і кліка Добранецького, вважали, що він мусить відмовитися від улюбленої професії, що він більше не може працювати, що повинен поступитися місцем молодшим.

Вони не розуміли, що для нього відмова від роботи була б гіршою за смерть, що це було б визнанням, що ані світові, ані самому собі він більше не потрібен, що став мотлохом, просто використаним інструментом, який викидають на смітник. І це тоді, коли він хоче більше працювати, діяти, бути корисним як ніколи…

Він сказав Добранецькому неправду.

Він нікуди не збирався їхати. Просто деякий час хотів подихати самотністю, не бачити людей, дати спокій нервам, відновити колишній спокій, зосередити свої думки і знайти в собі ті сили, які дозволили б йому пережити кампанію ворогів.

Він також наказав слузі, щоб усім, без винятку, говорити, що «професор невідомо куди поїхав на кілька тижнів», і нікого не пускати.

Старий Юзеф досконало зрозумів доручення господаря і відправляв від порога і знайомих, і пацієнтів професора. Він навіть не набридав інформуванням про те, хто приходив. Про це професор теж не питав.

Перші два дні Вільчур провів у ліжку, затим почав читати відкладені на потім фахові журнали та кілька наукових праць, яких він ще не знав. Однак його дієва натура почала швидко бунтуватися. Він дедалі частіше кидав погляд на годинник, який тепер ні до чого не підштовхував. Незабаром професор виявив, що цей відпочинок насправді втомлює його більше, ніж робота. Після такої констатації він приступив до впорядкування своїх записів та інших матеріалів, які протягом року збирав для запланованої наукової праці про хірургічне лікування саркоми. Коли Вільчур усе підготував, одразу розпочав писати, а оскільки кожна робота поглинала його повністю, то з раннього ранку до пізньої ночі він не вставав з-за письмового стола, лише поспіхом їв обід чи вечерю.

Як результат, за тиждень працю було завершено, що ніяк не втішило Вільчура. Нудьга почала огортати його. Думки все кружляли довколо питань, пов’язаних з клінікою, і це, щонайменше, не впливало позитивно на його нерви. Вільчур витягнув з бібліотеки кілька томів давно забутих і колись улюблених поетів, але навіть це не могло заповнити його вільний час, якого тепер було вдосталь. Він безцільно ходив кімнатами, годинами вистоював біля вікна, дивлячись у порожнечу не надто людної вулиці.

Він навіть почав скрупульозно розпитувати Юзефа про те, хто приходив, хто подзвонив і що говорив.

Одного разу, стоячи біля вікна, він побачив чоловіка, який ніс ялинку. Він подивився у календар і виявив, що був Святвечір. Минуло вже багато років, відколи ця дата втратила для нього емоційний сенс, який вона мала тоді, коли була родина, коли він сидів за різдвяним столом з Беатою, коли під ялинкою височіли стоси подарунків для маленької Маріоли…

І раптом Вільчура перейняло просто болюче почуття самотності. Думка швидко промайнула через галерею знайомих, співробітників, колег.

Ні, ніхто з них не був йому близький, з жодним із них він не мав теплих стосунків…

Люція… Професор посміхнувся. Так. Це блискуча, геніальна ідея. Він зателефонує і запросить її на Святвечір. Панна Люція не відмовиться…

Захоплений цією ідеєю, професор Вільчур почав швидко гортати телефонний довідник. Однак, знайшовши номер Люції, завагався.

Важко було уявити, щоб ця молода дівчина не запланувала щось на Різдво, щоб її скоріше не запросив хтось інший, хтось, безумовно, цікавіший, до якогось веселого, милого дому, де буде ялинка, де діти, де вона зануриться в атмосферу сімейного тепла, того тепла, якого він так зараз прагнув. Швидше за все її запросила родина Кольського, чи, можливо, ті ж Зажецькі, про яких вона часто згадувала.

Професор закрив телефонний довідник. Він таки не мав права користуватися її прихильністю – можливо, з жалю – і забрати в неї цей прекрасний вечір для задоволення його примхи.