Професор Вільчур

– Ти коли-небудь замислювався, signore, про дивну таємницю соціологічного механізму, в якій завжди є певна кількість людей, яким подобається бути залежними від іншого? Заздалегідь визначені парії. Раби долі з власного примусу. Їхня місія – служити…

– Кожен комусь чи чомусь служить, – зауважив Вільчур.

Омела похитав головою.

– Tournement de tête[26], amigo. Я нікому не служу. Я. Ось маєш мене у всій своїй красі. Нікому й нічому. Свобода. Ти розумієш слово «свобода»? Я зрозумів його понад тридцять років тому. Колись і я був рабом, рабом з незліченною кількістю господарів. Отже: держава, а значить, нація, а отже, і релігія, і, таким чином, почуття найрізноманітніших видів і калібрів, а отже й честь, амбіції… Не перелічити. І раптом одного прекрасного дня я побачив, як страшенно обплутаний цим всім. Я спочатку був вражений, а потім мене охопив порожній сміх. І ось я зробив граціозний стрибок і вискочив із того цього смітника – звільнений, незалежний, вільний. Я навіть не озирнувся назад, щоб побачити, яке сміття залишив після себе. І ніщо не зможе сьогодні порушити мою свободу.

– Поліція, я думаю, – пробурмотів Юзеф собі під ніс.

Омела почув це зауваження. Він підняв палець і, звертаючись до слуги, сказав:

– О темна масо! Всеїдний ссавець, думкою пов’язаний зі своїм тілом. Ти ніколи не потрапиш в бочку Діогена, ніколи ніякий дирижабль не підніме твій дух над власним тілом. Odi profanum vulgus[27]!… Звичайно, я часто й охоче просиджую у в’язниці, але дух мій не втрачає своєї свободи. Spiritus flat ubi vult[28]. Навіть тоді, коли бракує спирту. Налий мені ще й відійди, бо твоя присутність затьмарює мені перспективу вічності.

Вільчур кивнув:

– Юзефе, можете вже йти.

Юзеф охоче скористався цим дозволом, але перед тим як піти на кухню, ретельно позачиняв усі кімнати, шафи і шухляди. Цей Шекспір не викликав у нього найменшої довіри. Юзеф навіть схилявся до думки, що було б доцільно негайно подзвонити в поліцію, і довго не міг заснути, роздумуючи над тим, чи зробив він помилку, залишивши професора наодинці з цим огидним чоловіком.

– Отже, імператоре, – тим часом мовив Омела, хитаючи перед носом порожньою чаркою, яку щойно перехилив. – Отже, імператоре. І знову я бачу тебе не в найкращій формі. Тоді, наскільки моя геніальна пам’ять не підводить мене, якась жінка розірвала тобі серце… Послухай мене: дай чортові те, що його, – всіх жінок, всіх – від найстаршої відьми з Лисої гори аж до наймолодшої школярки. Це його департамент. Хай їх усіх чорт забере! Чи можуть оточувати розумного чоловіка створіння, з обох кінців загрузлі у своїй обмеженості? Обмеженості мозку і тісноті туфлів. А в середині живіт і якісь там репродуктивні частини. Яке задоволення може дати людині прикладання своїх вуст, повторюю, до розмальованого ротового отвору істот з курячими мізками, тваринними інстинктами, позбавленими совісті! Ні, володарю, це не гідне порядної людини заняття. Погану тему ти собі обрав для трагедії.

Професор Вільчур ледь усміхнувся:

– Помиляєшся. Немає ніякої трагедії. Я не переживаю жодної трагедії.

Омела заплющив ліве око, а інше, закривавлене, пильно вдивлялося в обличчя Вільчура.

– І все-таки ти чогось зажурився, darling. Я поганий тенісист, не сильний в боксі, та й співаю не найкраще, а ще гірше граю на органі, але психолог з мене пречудовий. Я не закликаю тебе звірятися мені. Не люблю сповіді. Одна з найнудніших речей у світі – слухати про чужі гріхи. Але цього разу я змилуюсь над тобою. Знай пана. Бо треба тобі ще й це знати, графе, що я єдина людина у світі, перед якою сміливо можеш викласти все, не боячись зустріти іронію, співчуття, Schadenfreude[29], жаль чи будь-які подібні мерзоти. Я буду байдужим як стіна. Бо мене ніби створили для цього, хоча євреї винайшли свою стіну плачу кілька тисяч років тому. Сідай сюди, рабіне, біля мого підніжжя і плач. Над ким ти хочеш плакати, amigo? Діти, вдови, сироти, невдачі у бізнесі, крах на фондовій біржі чи взагалі світова скорбота?

Вільчур скрушно похитав головою:

– Люди… Люди… погані люди.

Омела вибухнув сміхом.

– Христофоре Колумбе! О Ньютоне і Копернику! Відкривачу нових істин! Що за одкровення, що за спостережливість! Шановний радник помітив, що люди погані? А якими ж вони мають бути? Ти б хотів змінити їх, maestro, на ангельські хори? Це вимагало б певних зусиль. Їх слід було б зробити стерильними, звільнити від усього цього, що складає зміст життя. Ти хірург, ти виконуєш три ампутації: ампутацію кишені, ампутацію шлунків, ну й так далі. Тоді вони стануть як ягнята. Погані люди… Немає інших. Вони – або жирна худоба, що стереже свою здобич і пережовує власне сало, або розлючені собаки, що стрибають до горла. Інших немає.

Омела встав і, стукаючи кулаком по столу, повторюв у раптовому спалаху люті:

– Немає, немає, немає!..

– Я не поділяю твого песимізму, друже, – спокійно сказав Вільчур. – Я сам знаю інших…

– На Марсі? На Місяці?.. На якій планеті?! – заволав Омела.