Професор Вільчур

– Справа в тому, що належить пам’ятати про тих людей, яких вважаємо найближчими для себе…

Здогадавшись, куди хилить Кольський, Люція перервала його сміхом:

– Саме так. Чи не занадто довго ми близькі? Здається, ви вже маєте бути у своєму відділенні. Вже за чверть одинадцята.

Однак Кольський не дозволив збити себе з пантелику.

– Чому ви не хочете мене почути, панно Люціє? Чому, кожного разу, коли я хочу сказати вам те, що я відчуваю, що відчуваю вже давно, чим живу, що наповнює мої думки… Чому ви…

Не відриваючись від мікроскопа, вона поспіхом сказала:

– Тому що це непотрібно і безглуздо.

– Ви знаєте, ви не можете не знати, що я вас кохаю! – не роздумуючи вигукнув він.

– Я знаю, що вам так вважається. – Вона швидко виймала скельця з мікроскопа. Зробила кілька записів на формулярі і встала.

Він перегородив їй шлях:

– Панно Люціє, ви не підете, поки не вислухаєте мене. Чому?.. У чому моя провина?

– Я ні в чому вас не звинувачую.

– Тоді чому?.. Чому ви з такою зневагою, з таким страхом, чи я знаю, сам цього не можу визначити, відштовхуєте мої почуття?

Вона скрушно похитала головою:

– Я не відкидаю цього. Я просто цього не можу прийняти, бо я не можу відповісти вам тим самим.

– Чи я цього вимагаю від вас? Чи вимагаю від вас будь-чого? Я просто хочу, щоб ви дозволили собі говорити про мою любов. Я просто хочу мати надію, що коли-небудь я заслужу на те, що й у вашому серці прокинеться, нехай там, не кохання, лише дрібка симпатії, доброзичливості, ласки…

Вона подивилася йому просто в очі.

– Пане Янеку. Хочу, щоб ви мене зрозуміли. Я відчуваю до вас велику симпатію, доброзичливість, але я знаю, що це дуже мало порівняно з тим, що я можу, що я мала б відчувати до людини, з якою б хотіла пов’язати своє життя. Я не дитина, мені вже 26 років. Ви повинні знати, що я можу на життя, на людей і на себе дивитися тверезо. Я вважаю вас найприємнішим серед моїх колег, і якщо, як ви справедливо зауважили, я так довго намагалася запобігти цій розмові, то це лише тому, що я не хочу втрачати вашу дружбу, яку дуже ціную. Але, оскільки ви змусили мене це зробити, то мій обов’язок запевнити вас, що я вас не любила, не люблю і ніколи не полюблю.

Кольський стояв блідий з якоюсь безнадійною посмішкою на губах. Жаль огорнув серце Люції.

– Мені дуже шкода, пане Янеку, – вона взяла його за руку, – але ви самі визнаєте, що я краще роблю, кажучи вам це щиро, ніж якби я обманювала вас якимись обіцянками, яких я не можу й ніколи не зможу виконати.

– Отже, ви не залишаєте мені навіть тіні надії? – тихо запитав він.

– Навіть тіні, пане Янеку. І не тримайте жалю до мене з цього приводу.

Люція зібрала зі столу формуляри і попрямувала до виходу. Коли вона була біля дверей, він вигукнув:

– Панно Люціє, ще одне питання.

Вона зупинилася.

– Ви… ви кохаєте іншого?

– Це так важливо? – спитала вона після паузи.

– Дуже важливо, – з притиском сказав Кольський.

– Так, я кохаю іншого.

– І ще одне. Ви любите… Вільчура?

Люція нічого не сказала. Кольський підійшов до неї.

– Але це безумство, панно Люціє… Зрештою, це стара людина… людина, побита життям… Що ви можете чекати від нього?.. Ви знаєте, як я шаную і обожнюю його… Я б не говорив вам цього всього, якби не усвідомлював жахливий абсурд самого поєднання: він і ви. Він, який закінчує життя, і пані, яка щойно розпочинає його. Він, у якого безперечно народилося і згасло багато почуттів, і пані, яка їх зовсім не зазнала. Це божевілля. Я його поважаю і багато чим йому завдячую, але я люблю вас і я зобов’язаний сказати вам про все це. Панно Люціє, подумайте, що він може вам дати! Що він може вам дати!..

На обличчі Люції з’явилася усмішка.

– Дати?.. Дати?.. Як же зовсім ви мене не знаєте… Він так багато мені дасть, він дасть мені все, якщо захоче прийняти. Прийняти те, що я можу йому дати.

Люція дивилася на Кольського, але він відчув, що вона його не бачить. В її очах водночас був смуток і посмішка.

Вона постояла ще мить, потім повільно повернулася й пішла. Кольський кілька хвилин не міг рушити з місця. Ще мить тому все в ньому бунтувало проти поразки, але тепер його охопила апатія. Він стояв перед чимось, чого він насправді не міг зрозуміти, він не міг би розсудити за категоріями здорового глузду, мірками, які він звик застосовувати до людських речей, мірками, заснованими на правах, у які він вірив. І раптом він зрозумів, що зовсім не знає Люцію, що не має поняття про її психіку, про психіку жінок взагалі.

Незважаючи на те, що йому було понад тридцять років, Кольський мав недостатньо досвіду в цій галузі. Він походив з незаможної родини, з раннього віку був відданий власній долі, розвинув у собі інстинкт виживання та розуміння тих законів, які керують боротьбою за існування. А через те, що він не вмів віддаватися нічому наполовину, вчепився в реальність, реальністю для нього була робота і постійний стимул: вперед, більше, краще!

Під таким гаслом протікало його життя. На особисті задоволення та розваги рідко вдавалося увірвати кілька годин, а свої знайомства з жінками він, власне, вважав розвагою. Поки не зустрів Люцію.