Професор Вільчур

З цієї точки зору останні три роки відбилися на ньому фатально. Професійні та грошові негаразди підірвали нервову систему. Хоча він і приховував від Ніни дедалі частіші печінкові напади, але не міг приховати їх наслідків. Він усе більше гладшав, погано спав, на набряклому обличчі під очима з’явилися зеленкуваті мішки.

Ніна навіть не здогадувалася, як тяжко він переживає свої невдачі. Вона звинувачувала його у відсутності амбіцій, його, того, хто протягом усього свого життя керувався лише амбіціями, амбіції якого підняли його на саму вершину слави!

Занепад почався саме того фатального дня, коли було знайдено, коли, власне, він сам знайшов, зниклого професора Рафала Вільчура. Як же добре він запам’ятав той день! Темна зала судових засідань, де на лаві підсудних сидів бородатий мужик у якомусь лахмітті, знахар, сільський віщун з далеких околиць, якого судили за незаконну практику, за операції, що здійснювалися за допомогою примітивних іржавих слюсарних інструментів, за операції, що врятували життя багатьом бідним селянам з віддалених сіл.

Знахар…

Професор Єжи Добранецький був першим і єдиним, хто впізнав у ньому свого колишнього керівника і вчителя, професора Рафала Вільчура, після зникнення якого протягом кільканадцятьох років він поступово, але впевнено займав, здобував та досягав його становища в науці, лікарській практиці й житті.

Чи мав він право тоді приховати своє відкриття, чи мав право засудити Вільчура на подальше існування в бідності та несвідомості того, ким він є, незнання свого прізвища, титулів, походження?.. Сьогодні професор Добранецький не хотів думати про це. Він знав одне: той пам’ятний день три роки тому став прокляттям його життя.

Рафал Вільчур легко вилікувався від багаторічної амнезії. Пам’ять свою він відновив так само швидко, як і втратив, а з пам’яттю повернув усе, що було його світом до трагічного випадку. Він повернувся на свою кафедру, причому Добранецький отримав другорядну посаду, взяв на себе керівництво лікарні та університетської хірургічної клініки, а його гучне віднайдення зробило його ще більш відомим. Слава, гроші, відзнаки…

Ось і сьогодні знову вимагали від Добранецького добровільно відмовитися від посади голови профспілки і запропонувати кандидатуру Вільчура, який може розраховувати на одноголосну підтримку. Так, вони всі вважають це цілком зрозумілим. Вони – це колеги, вони – це всі пацієнти, вони – це студенти медичного факультету. Для них всіх само собою зрозуміло, що першість належить Вільчурові. І, зрештою, він сам, Єжи Добранецький, щойно сказав дружині, що й він так вважає.

Але це – неправда.

У ньому все бунтувало проти реальності, проти необхідності постійно відмовлятися від набутих посад. Що більше невдачі гнули його до землі, то сильніше і сильніше зростав його гнів, розпач і ненависть. І тому він боявся розмов з Ніною про це. Він боявся, щоб від її пристрасного і нестримного характеру іскра вибуху не перенеслася на накопичені в ньому поклади бунту.

І їх було все більше й більше. Сьогодні Ніна вперше сказала йому чітко, сказала безжально, що не має за що забрати шубу. Хоча у неї їх було багато, спокійно могла б обійтись без нової, але її слова прозвучали як ляпас по обличчю. Зрештою, він пишався тим, що ніколи ні в чому їй не відмовляв, що засипав її дорогими подарунками, що для неї купив цей палацик на вулиці Фраскаті, що для неї тримав численну прислугу, розкішні автомобілі, що для неї влаштовував чудові вечірки. Можливо, не тільки для неї, може, й для себе, але в цьому багатстві найбільшою розкішшю було знайти в її очах спалах гордості, гордості за панування, гордості бути першою, що забезпечувало їй у світі становище і слава чоловіка.

Ніна… Втратити її… Для Добранецького це було б неподобством, і він знав: якщо дива не станеться – катастрофа неминуча. Протягом трьох років його доходи постійно зменшувалися, але він ніколи не міг прийняти рішення знизити рівень життя свого дому. Якщо брак грошей змушував його обмежувати себе, він обмежував витрати, намагаючись приховати це від дружини. Він працював дедалі більше й більше, робив усе більше операцій, не гордуючи навіть невеликими гонорарами, які часто капали йому в розстрочку від майже бідних пацієнтів. При цьому зростала заборгованість. Під іпотеку палацику довелося взяти серйозну позику, але відсотки не було чим сплатити.

«Та, зрештою, – похмуро подумав він, – я міг би із цим впоратися і навіть переїхати у якесь скромніше житло, якби Ніна могла сприйняти це, не драматизуючи».

Сам Добранецький усе більше страждав від втрати свого високого становища у світі, котре, як йому здавалося, він здобув назавжди за відсутності Вільчура.