Професор Вільчур

У млині Прокопа Мельника трапеза не була так, як в інших, тільки втамуванням голоду. Сніданок, обід чи вечеря вважалися своєрідним обрядом, який починався з молитви і закінчувався молитвою. До столу сідали всі разом, а якщо когось через поважну причину не було за столом, старий Прокіп не приховував свого незадоволення. І того дня всі сиділи разом. Посеред столу стояла велика миска, з якої розносилися смачні запахи копченого м’яса і капусняку, у другій – парувала картопля, і хоча це було напередодні нового врожаю, на столі лежав величезний буханець хліба. У млині ніколи не бракувало хліба. Дерев’яні ложки послідовно занурювалися в обидві миски, без поспіху, щоб не видати свою ненажерливість. Лише трьом людям подавали їжу на окремих тарілках: главі родини, Василеві та Донці. Привілей останньої також спочатку викликав тихий протест Ольги та Зоні. Однак з часом вони змирилися з цією відзнакою. Перше – вони знали, що ніщо не може змінити волю Прокопа, друге – вони самі її полюбили і не могли не визнати деякої її переваги над собою.

Сніданок закінчувався. Прокіп, витерши рукавом вуса й бороду, саме збирався приступити до молитви, коли двері відчинилися й на порозі з’явилася висока, трохи згорблена, але широкоплеча постать. Прибулий був одягнений у міський одяг і капелюх. Він хвилину стояв посміхаючись, потім зняв капелюха і сказав:

– Слава Ісусу Христу…

Лише тепер вони впізнали його. Ані по обличчю, ані по одягу вони не могли його впізнати. Коли він жив тут з ними, то носив просту свитку чи кожух, мав бороду, яка наполовину закривала обличчя…

– Антоній! – першою підскочила Зоня, аж перекинула лаву.

Наталка стрибнула і вже була біля нього. Прокіп так почервонів, ніби його обличчя залила кров, з розпростертими руками вийшов на зустріч Вільчурові. Василь радісно повторював:

– Боже милий… А це ж гість, а це ж гість…

Стара мельничиха, сама не знала чому, але почала змітати крихти зі столу, а Ольга стояла із широко розкритим ротом.

Вітанням не було кінця. Спочатку боязко, але згодом усі обнімали його як рідного. Тут він прожив з ними шмат часу і так, як вони. Що їм до того, що згодом виявилося, що це багатий пан, славний професор. У їхній пам’яті він залишився таким, яким був, Антонієм з прибудівки, добрим, сердечним другом, до кожного доброзичливим, для кожного корисним, якого всі любили.

Вільчура посадили за стіл. Розбігані баби принесли сир, ковбасу, копченості, поставили пляшку настоянки на горобині. Знайшовся й білий хліб. Заварили чай.

– Я б швидше сподівався на святого Прокопа, мого покровителя, ніж на тебе, – сказав господар. – Тут немає жодного дня, щоб ми тебе не згадували. Скільки разів, бувало, гляну на прибудівку, стільки разів подумаю: от забув про нас, викинув із серця. І так тяжко робилося на душі.

Вільчур стиснув його руку.

– Не забув. І найкращий доказ тому – я приїхав.

– Бог благословить тебе за ці відвідини! Гей, гей, зійдеться людей сюди, коли дізнаються, що ти завітав до нас у гості!

Ольга замахала руками.

– Ой насходиться!

Вільчур подивився на присутніх.

– Я приїхав не провідати вас, – він похитав головою.

– Як це? – здивувався Василь.

– Я приїхав сюди, щоб залишитися з вами, щоб залишитися назавжди…

У кімнаті запанувала мовчанка. Усі дивилися то на Вільчура, то переглядались між собою із невірою й здивуванням. Прокіп заговорив першим:

– Ти не жартуєш з нас, чи не так?.. Де ж тепер тобі до нас?..

Вільчур заперечливо похитав головою.

– Не жартую. Залишуся вами, якщо ви тільки мене приймете.

– Боже милий! – вигукнула Зоня.

– От тобі й маєш! – зі здивуванням похитав рудоволосою чуприною наймит Віталіс.

Лише одна Наталка не здивувалася. Вона радісно скрикнула і кинулася Вільчурові на шию.

– Залишайся, залишайся.

Прокіп почухав голову, погладив бороду, з недовірою поглянув на Вільчура і почав:

– Бог мені свідок, що я радий тобі, що ми всі раді, але це ніяк не може мені вміститись у голові, що ти захотів повернутися до нас. Що ми, бідні темні люди, для тебе?.. То ж ти – великий пан. Там у тебе кам’яні будинки і палаци. Як же ми тебе тут приймемо, де посадимо, де покладемо спати, чим будемо годувати?.. Зовсім не можу цього зрозуміти…

– Якщо ви мені раді, – відповів Вільчур, – то й хвилюватися нема чого, бо і я радий, що нарешті тут, разом з вами. Не будинків і палаців мені треба, а того серця, якого я там, у великому місті, не знайшов, тієї доброти, якої мені там не дали. Погані там люди в місті… люди жадібні, заздрісні… Тяжко мені було серед них, і так зробилося тяжко, що я більше не міг витримати, то й подумав, що ви тут, як колись, сердечно приймете мене, що у вас знайду куток, буду корисний тутешнім людям. Там, у місті, багато лікарів, можливо, кращих, може, розумніших і, звичайно, молодших від мене. Я там не потрібний. Тому я подумав: повернусь до вас – от і повернувся.

Зоня розплакалась і, схлипуючи, витирала очі тильною стороною долоні. Натомість, Василь, який був не взмозі приховати свою радість, вигукнув:

– О, щасливий день настав! Тож то буде новина для всієї околиці!