Професор Вільчур

– Я знаю тут всіх місцевих, тож коли приїде хтось новий – одразу відомо, хто це.

– І панночка знає, хто я?

– Звісно, знаю. Всім відомо, що пан професор приїхав. Від ранку. Пані Шкопкова каже, що на літній відпочинок у дворі Зеленої, але я знаю, що це неправда.

Це розвеселило Вільчура.

– Звідки ж панночка знає? – запитав він з посмішкою.

– Ну, тому що пан професор привіз страшенно багато речей з собою. На літній відпочинок так багато не везуть.

– Ви маєте стати детективом. А як ведеться пані Шкопковій?

– Як ведеться? Квакає потрохи, скаржиться на застій у справах, що діти не слухаються, але, в цілому, добре. Може, я збігаю за нею?

Бігти, однак, не довелося. У містечку всі новини розходилися від краю до краю зі швидкістю бездротового телеграфа. Тому через хвилину після входу Вільчура в магазин пані Шкопкова вже була попереджена, незважаючи на задишку, підтюпцем перебігла ринкову площу, щоб привітати професора. Для неї була велика честь, що такий чоловік її першою відвідав у Радолішках. На добрих кілька місяців буде причина для власної гордості та людської заздрості. І справді, вона мала право вважати себе ближчою до професора, ніж інші в містечку. По-перше, тому, що його дочка кілька років перебувала під її опікою, по-друге, через те, що два роки тому пані Шкопкова їздила до Варшави і там особисто побачилася з професором.

Вона також цього разу привітала його надзвичайно сердечно і зворушливо, перш за все розпитуючи про доньку.

Професор трохи нахмурився, але опанував себе і сказав:

– А, добре. Вона щаслива. Вони живуть в Америці, він заробляє величезні гроші. Вони ведуть щасливе життя. Цього їм достатньо.

– Ви не збираєтесь їх відвідати?

– Ні… Дорога далека, а я вже старий…

– Хто б про старість говорив, – ввічливо перервала його пані Шкопкова.

– У всякому разі, – продовжував професор, – мене не цікавить те, що цікавить їх. Я не хотів би обмежувати їх своєю персоною. Старі не повинні нав’язувати своє бачення молодим. А як же йдуть справи у вас?

Пані Шкопкова почала широко розповідати про себе, про своїх дітей, про стосунки у містечку, про те, що настоятель змінився, що хтось із кимось судився і так далі.

Коли вона довідалася від Вільчура, що він збирається назавжди осісти в млині, не хотіла повірити своїм вухам і з цього моменту нетерпляче поглядала на двері, щоб якомога швидше вибігти й поділитися цією сенсаційною новиною з якнайбільшою кількістю людей.

Повернувшись до готелю, Вільчур застав Люцію дещо стурбованою. Виявилося, що Омела одразу, як тільки встав, замовив собі пляшку горілки, яку тут же спорожнив, і вийшов до містечка.

– Боюся, – сказала вона, – щоб він п’яний не зчинив тут якоїсь бучі.

Професор засміявся:

– Не хвилюйтеся, панно Люціє. Одна пляшка не загрожує йому ніякими наслідками.

– Йому, може, й ні, але іншим.

– Виключено. Ручаюсь, що він абсолютно тверезий.

Вона задумалась і сказала:

– Мене це теж не втішає. Взагалі я відчуваю, що ми вчинили легковажно, беручи його з собою. Я не кажу, що це в принципі погана людина, навіть припускаю, що десь на самому дні в ньому тліють якісь забуті іскри почуттів, але ж він сам цинічно визнає, що «чужа власність – це така власність, яку ми ще не привласнили». Бог знає, що він тут готовий наробити. На початках може нам зіпсувати репутацію.

– Я не поділяю ваших побоювань, – відповів Вільчур після роздумів. – Омела – це не та людина, яка краде з любові чи з залежності. Він тягнеться до чужого тоді, коли не може задовольнити свої потреби, а ви визнаєте, що його потреби дуже малі. Будь-який одяг, будь-яка їжа. Ну та й горілка, єдина розкіш… Чи, зрештою, можна її назвати розкішшю?.. Я роздумував над цим, може, для нього це така ж необхідність, як хліб для інших. Повірте мені, панно Люціє, що свідомість іноді є найбільшою тортурою. Особливо тоді, коли людина перестає вірити в себе, коли сприймає презирство й огиду, коли цинізмом, як відром помий, хоче залити рештки своєї шляхетності, і те, що вона вважає марним. Дорога панно Люціє, цілком можливо, що своєю поведінкою Омела завдасть нам тут неприємностей, але подумайте, що було б з ним, якби ми залишили його напризволяще…

Він похитав головою і додав:

– Бідна, хвора душа. Нехай же він оживе в цій атмосфері добра й простоти. Хвора душа, а ми ж таки лікарі!..

Люція з сумнівом звела брови:

– Тільки цього разу пацієнт невиліковно хворий.

Вільчур узяв її за руку.

– І навіть якби… Чи залишили б ви безнадійно хвору людину без догляду?..

Вона нічого не відповіла, але ця розмова виявила перед нею нові сторони душі професора. Тепер Люція зрозуміла, що ця людина не завагається ні перед чим для виконання свого покликання, яке професор розумів набагато ширше і глибше, ніж вона могла раніше здогадуватися.