Професор Вільчур

Прокіп зрозумів, що Вільчур говорить серйозно, що справді він вирішив оселитися тут, у його млині.

– Отже, залишишся? – перепитав він.

– Залишусь. – Вільчур ствердно кивнув.

– І людей будеш лікувати? – Наталка потягнула його за рукав.

– Буду.

– То й прибудівку потрібно знову прибрати, – зауважив Віталіс.

– Там два розбитих вікна, – втрутилася Ольга, – може, я побіжу до містечка по скляра?

– Іди ти зі своїм склярем, – обурився Василь, – адже не в прибудівці він житиме, а в кімнаті.

– Точно, – підтвердила Ольга.

Вільчур розсміявся.

– Ні, ні, я не хочу. Тільки в прибудівці. Я так звик до неї. Мені там було добре. Кращого помешкання мені не треба. А зрештою, у мене великі плани. Хо-хо, які плани… У мене залишилось трохи грошей, і я думаю побудувати поруч будиночок, влаштувати там амбулаторію, поставити два-три ліжка для тих хворих, яких одразу після операції покласти на воза не можна…

– Це ніби як лічниця, – обізвалася Наталка.

– Ну, якби, – підтвердив він. – Лише невелика лічниця для місцевих потреб.

Цей проект спантеличив і захопив усіх. Після довгої мовчанки Прокіп сказав:

– Ти дивний чоловік. Бог надихнув мене, коли я тоді взяв тебе на роботу. О, я навіть вже не думаю, до уваги не беру того доброго, чого від тебе зазнав…

– Якого там добра, – перебив його Вільчур.

– Не заперечуй, не переч, – поважно зауважив мельник. – До смерті я не віддячуся тобі за те, що ти вивільнив мого сина від каліцтва, що ти його врятував, що, не спокушаючи божественної милості, я можу тепер лягти в труну, знаючи, кому залишу доробок всього життя. Але кажу, не тільки це добро важливе для мене, яке ти мені дав. Для мене важливо і те, що ти зробив для сусідніх людей, не маючи з того ніякої користі. Тож через тебе люди вже криво не дивляться на мій дім, а хто й озирнеться з гостинця, то й каже: тут жив той знахар, тут лікував людей… А тепер я чую, що ти хочеш покинути місто й великі заробітки, щоб знову тут жити. Ти дивна людина, свята людина. Тут не один так говорив…

– Нічого не говори, Прокопе, мій друже, – весело перебив його Вільчур. – Є багато таких, як я. От тобі й приклад. Я не сам приїхав сюди. Зі мною приїхала одна лікарка, доктор, яка, хоч і молода, і не знала вас, отже й до вас не могла мати прихильності, як я, але, дізнавшись, що я їду сюди, хочу тут оселитися, сама зголосилася добровільно допомагати мені.

– А де вона? – підскочив Василь, визираючи у вікно.

– У Радолішках, вона залишилася у готелі.

Зоня ледь помітно знизала плечима і сором’язливо, але з помітним незадоволенням зауважила:

– За старих часів тобі ніяка докторка не була потрібна… Моєї допомоги чи Наталки було достатньо.

Вільчур засміявся.

– Ну тепер усе буде інакше. Не те, що раніше. Зараз тут відкриємо невеличку аптечку, маю інструменти та медичні прилади, про які мені колись і не снилось. Зараз лікування піде по-іншому. Тепер багатьох вдасться врятувати таких, яким колись не міг допомогти…

Раптом Прокіп схаменувся.

– Що ви, баби, пошаленіли? – крикнув він. – Балакаєте і балакаєте, а людину не частуєте, голодом хочете заморити. Ану ворушіться.

Жінки підскочили всі разом і давай підносити Вільчурові тарілки, наливати чай і одна поперед другою просити, щоб не відмовлявся, щоб їв і пив. Прокіп випив до гостя скляночку горобинівки і, як виняток, дозволив синові також випити.

– Ну, то вже нехай там, – буркнув він, – як такий гість у хаті, то й ти одну випий, хоча сьогодні – не свято.

Знову кімната наповнилася гулом питань, вигуків та відповідей.

– Тепер скажи мені, як у вас справи? – запитав Вільчур, коли трохи заспокоїлося.

– Та все по-старому, – махнув рукою Прокіп. – З Божою поміччю живеться, працюється.

Вільчур глянув на Ольгу й Зоню.

– Я думав, ви давно вже повиходили заміж.

Зоня почервоніла і нетерпляче рухала своїми широкими стегнами.

– Женячка мені не була в голові, а Ользі за три роки вдалося вдруге одружитися й овдовіти.

– Овдовіти? Не може бути!

– Правда, правда, – підтвердив Прокіп. – Вона тут вийшла заміж за одного залізничника. Й півроку з ним не прожила. Не щастить на чоловіків.

Ольга вищирила зуби.

– Тепер уже точно ніхто зі мною не ожениться.

Вільчур погладив по голівці Наталку, яка стояла поруч з ним.

– Незабаром з донькою матимеш клопіт. Треба буде й її видавати заміж.

– Я не хочу заміж, – рішуче запротестувала мала.

– От, дурне, – переконано сказала стара мельничиха.

Погляд Вільчура зупинився на обличчі Донки, потім перейшов на Василя і знову повернувся до Донки:

– А ти, Василю, бачу, подумав про себе?

Василь почервонів і не міг видобути з себе ні слова. Донка посміхнулася, а Прокіп вважав за доцільне пояснити:

– Це моя далека родичка, Донка Соленівна. Вона в місті залишилася сиротою, то я забрав її. Живе в нас. Наталку вчить…

Після паузи додав:

– Вона освічена.

– Освічена? – ввічливо перепитав Вільчур.

– Та де, прошу пана, – вільно відповіла дівчина. – Я ледь закінчила загальну школу. Два роки вчилась у гімназії. Вчилась, поки таточко був живий, а потім – відомо – не було за що…

– Звісно, – зауважив Віталіс. – Без грошей немає науки.

– А тут що відбувається? Які зміни?