Професор Вільчур

Зрештою, хвилювання через Омелу виявились даремними, принаймні на початку. Більшу частину дня він справді проводив у місцевому шинку, але, будучи за своєю природою людиною спокійною, позбавленою авантюрних інстинктів, не наробив ніяких скандалів. Прогнози професора щодо його відносної доброчесності також підтвердилися. Нічого ні в кого не пропадало з тієї простої причини, що Омела мав гроші на свої скромні витрати. Вирушаючи до шинку, він безцеремонно звертався до Вільчура:

– Видай, володарю, пів п’ятака на ін’єкції. Тільки не думай, що я користуюся твоїм необмеженим кредитом без бажання повернути борг. Я ретельно записую кожне надходження і підраховую щоп’ятниці. Якщо потім я викидаю листок у вікно, то це лише тому, що я не знаю вищої бухгалтерії. У будь-якому разі ти можеш розраховувати на те, що я вважаю тебе моїм єдиним спадкоємцем.

А коли Вільчур сміявся, Омела додавав:

– Не смійся, архипастирю. Не забувай: rira bien qui rira par derrière[54]. Можливо, що моє гарне вбрання та головний убір не здаються тобі надто цінними предметами в глобальному економічному масштабі. Однак ще є моє божественне тіло, яке можеш використати багатьма способами. Будь-який м’ясник дасть за нього значну суму. Подумай тільки: ковбаса одразу насичена алкоголем. Також можеш наказати мене забальзамувати і виставити в якійсь галереї як останню копію Аполлона або використати особисто, порізати скальпелем на невеликі шматочки і пошукати в них душу чи інші шляхетні гази, в існування яких свято віриш, постійно і нерозумно.

– І ти в них віриш, – поблажливо посміхнувся Вільчур. – Якби ти не вірив у шляхетні гази, то не сумував би за такими нешляхетними випарами алкоголю. Це ж зрозуміло.

– Ти говориш нудні речі, amigo, – сказав Омела, намагаючись приховати своє роздратування. Він терпів, коли хтось підозрював, що він п’є з якоїсь іншої причини, а не просто з пристрасті до алкоголю. – Primo, алкоголь – це найшляхетніший газ.

І він починав перераховувати свої старі аргументи. Не раз вони так розмовляли, йдучи до млина, де вже закінчувався ремонт. У млині, як і слід було очікувати, до Омели придивлялися з неохотою й підозрілістю, не кажучи вже про його манеру висловлювання, яка викликала у всіх – від Прокопа до Донки – тривогу.

– Слухає його, чорта, людина, слухає. Він ніби по-людськи балакає, а нічого з того не зрозуміти, щоб ти луснув. Таких людей ми тут ніколи не бачили, – Зоня визначила думку загалу мешканців млина.

Натомість Люція миттєво і без зусиль завоювала загальну симпатію. Її свіжа молодість та безпосередність у спілкуванні з людьми вселяли довіру. Навіть Зоня, яка спершу думала, що ця лікарка – конкурентка на руку Вільчура, побачивши її, заспокоїлась. Різниця у віці між професором та Люцією здавалася Зоні достатньою гарантією безпеки.

Завдяки старанням старого Прокопа ремонт прибудівки швидко завершився, і Вільчур та Омела переїхали до млина. Тим часом Люція залишилася в містечку. Вона орендувала кімнату у пані Шкопкової, яка сама зробила цю пропозицію. Щоранку вона йшла до млина, а ввечері поверталася.

Звістка про приїзд «знахаря» швидко рознеслася навколишніми селами, всією гміною і повітом. Перед млином Прокопа Мельника знову почали збиратися вози, які привозили хворих з близьких і щораз дальших селищ. Слава Вільчура за роки його відсутності не тільки не зменшилась, навпаки, ще більше зросла, а історія його життя стала такою собі місцевою легендою, яка пістрявіла найфантастичнішими доповненнями. Йому не тільки приписували чудотворні властивості, але й розглядали як таємничого посланця позаземних сил. Тому його повернення було сприйняте майже з релігійним захопленням. Селяни, незалежно від конфесійної приналежності, вже на подвір’ї млина знімали шапки, і ніхто з них не наважувався крикнути чи навіть заговорити голосніше. Прийом хворих починався з раннього ранку і з невеликими перервами тривав майже до заходу сонця.

Вже за кілька тижнів Вільчур переконався, що ресурси його аптечки дуже швидко закінчуються і потребують серйозних вливань. Нові закупівлі потребували значних витрат. У світлі цієї реальності Вільчур розумів, що ні за яких обставин у нього не буде достатньо грошей, щоб побудувати і наповнити навіть маленьку лікарню.

– Ви знаєте, – сказав він одного разу Люції, – здається, з нашої лікарні нічого не вийде, а вам доведеться постійно жити в Радолішках, бо тут немає місця.

– Я не скаржуюся на перебування у цієї добродушної жінки, – весело відповіла Люція. – А щодо місця тут… знайшлося б для мене, якби мешканці млина були гостинніші.

Професор обурився:

– Що ви таке ви кажете? Вони можуть слугувати зразком гостинності для всіх.

Вона засміялась:

– Але я не про них кажу.

Вільчур усе ще не розумів:

– Не про них? Тож про кого?

– Я не кажу про давніх мешканців млина, лише про нових. – І Люція глянула професорові в очі.

Вільчур зрозумів і, засоромлений, відвернув голову. Щоб якнайшвидше уникнути цієї болючої теми, почав говорити: