Професор Вільчур

– Ну гаразд, – задумливо відповів він. – Я поговорю з Прокопом. Сам знаєш, що бажаю тобі добра. І звичайно, кожен повинен вибрати собі дружину відповідно до власного серця… Маєш рацію – гроші щастя не дають… Ти маєш рацію… Я поговорю з Прокопом.

Ще цього вечора трапилася можливість виконати свою обіцянку. Мельник, як це він часто робив, прийшов у прибудівку на балачку. Справді, ця бесіда минала здебільшого у мовчанці як Вільчура, так і Прокопа, мовчанка, яка час від часу порушувалась якоюсь інформацією чи зауваженням про події дня, про людей, про справи в околиці.

У певний момент Вільчур запитав:

– Скажи мені, Прокопе, що то ти за змову готуєш останніми днями? Десь їздиш і їздиш, цілими днями тебе немає у млині. Аж дивуються всі.

Прокіп хитро глянув на Вільчура і, щоб виграти час, почав дуже уважно скручувати цигарку. Він повільно насипав махорку на великий клапоть паперу, повільно товстими пальцями рівномірно її розгладжував, скручував, лизав край паперу, заклеював і нарешті запалив. Тоді відповів:

– А от так, їздив поглянути, що люди роблять, як живуть. Хіба не маю права?

– Звичайно, що їздити – вільно, але вважай, щоб люди нічого поганого не подумали.

– Що вони поганого можуть подумати?

– Хто це може знати? Можливо, знайдуться й такі, хто запідозрить, що ти до якоїсь дівчини їздиш.

Вільчур засміявся, а Прокіп сплюнув, не приховуючи свого роздратування.

– Тьфу, на злі язики управи немає. Де мені там до дівчини? До могили ближче. Мені там не в голові такі бабські речі.

– То, може, не для себе шукаєш дівчину? – підступно запитав Вільчур.

– А для кого мав би шукати? Чи ти думаєш, що я збожеволів?

– Ну, може, для Василя.

Старий знизав плечима.

– Що ж я для нього маю шукати? Нехай сам собі шукає. Він з нею буде жити, не я.

– Оце, ти мудро сказав, Прокопе. Але зараз то я справді дивуюся, куди ти їздиш, що ти там готуєш… Ну, признайся.

Мельник поглянув на нього скоса і всміхнувся:

– Ти надто цікавий, але прийде час – і дізнаєшся. Про це і йдеться, щоб для тебе це була таємниця.

– Для мене? – з недовірою запитав Вільчур.

– Саме так, для тебе.

Нічого більше з Прокопа не можна було витягнути. Зрештою, Вільчур не докладав великих зусиль, був задоволений доброю новиною для Василя, про яку він і повідомив його наступного ранку. Він не думав, що хлопець прийме її з такою великою радістю. У Василя аж очі заблищали, і він почервонів.

– Справді батько сказав, що не хоче в те вплутуватися і щоб я сам собі жінку шукав?

– Правда. Він сказав: «Не я буду з нею жити, він буде. Нехай сам собі вибирає».

Василь задумався і покивав головою.

– От… мудрий батько… Не даремно стільки років прожив на світі…

І з цього моменту він відчув не тільки більшу повагу до батька, не тільки більшу прихильність, але і якесь нове почуття, сердечне і глибоке. Щоправда, у Василя ще не було конкретних планів на майбутнє. Донка сподобалась йому з першого погляду і з кожним днем подобалась все більше. Однак, будучи по природі дуже амбітним, він боявся робити якісь плани, принаймні поки не був впевнений, що їх виконання не наштовхнеться на сильну протидію з боку батька або на знущання з боку Донки.

Спостерігаючи за її поведінкою, він ніяк не міг придумати, як би вона поставилась до нього, якби він явно почав залицятися. Дівчина була життєрадісна, жвава, як мала дитина, однаково доброзичлива до всіх, однаково усміхалась, коли той чи інший юнак жартував чи говорив лестощі. Однак з нею не можна було бути впевненим. Не раз у Василя на кінчику язика крутилося питання, чи подобається їй хтось із молодих людей, але не питав ніколи. Він боявся, що почує таку відповідь, яка буде йому неприємна, він боявся, що Донка, можливо, у місті залишила якогось хлопця, про якого згадує. Тому він не міг дозволити собі внутрішньо прийняти рішення, ба більше – навіть чітко сказати собі: жодна з них не подобається мені так, як вона, і жодної не хочу мати за жінку, тільки її. Були й інші заперечення: чи хотіла б така розумна освічена міська дівчина, майже панянка, вийти за простого сільського хлопця, який навіть у містах не бував і поводитися гарно не вміє. Не пройшло поза увагою Василя й те, що кілька тижнів тому, коли до млина по дорозі заїхав пан Лятосик, гмінний писар, вона на голову пов’язала шовкову хустину, а розмову з ним вела зовсім якось по-іншому і більше сміялася, і Лятосик, який нібито зайшов на хвилину, сидів аж до заходу сонця.

Василеві спадало на думку, щоб панові Лятосику, який сидів з Донкою на призьбі млина, через люк висипати на голову мішок висівок. Але він цього не зробив, хоча міг би потім пояснити, що це було ненавмисно. Він цього не зробив через те, що серце йому стиснуло припущення: ану ж пан Лятосик їй подобається?.. Тоді б не допомогло й десять мішків, та й навіть дебела палиця… Пан Лятосик, хоч і скромний чиновник, у будень й у свято з білим комірцем та при краватці ходить, школи покінчав, уміє красиво висловлюватися, парфумом пахне.