Професор Вільчур

Після хвилини радості, яка її охопила, коли вона почула зізнання Василя, несподівано смуток огорнув її. Вона розуміла, що цей хлопець, який так сильно їй подобався, ніколи не стане її чоловіком. Її навіть налякала думка, що старий Прокіп, коли дізнається про все, назве її невдячною. Він прихистив її під своїм дахом, а вона так йому відплатила, що збаламутила його сина. Бо й справді приховувала від себе, що із самого початку робила все, щоб сподобатися Василеві. А його батьки можуть подумати, що робила це, аби зловити багатого чоловіка. Може, це правда, що говорив Василь, що батько не хоче втручатися у вибір невістки, але він ніколи не погодиться, щоб нею стала бідна сирота, вбога родичка, яку він взяв на утримання.

Вона повільно спускалася до човна. Вже на самому березі Донка обернулася і побачила Василя просто за собою. Він був блідий, з таким сумним виразом обличчя, яким вона його ще ніколи не бачила.

У несподіваному для неї самої пориві раптом закинула йому руки на шию і прикипіла своїми вустами до його. Вона відчула, як усе міцніше його руки обнімають її, як піднімають вгору так, що її ноги ледь торкаються землі.

Раптовий сплеск води привів їх до тями. Найближча водоплавна птиця раз за разом занурювалася під воду, яка завирувала від раптових рухів риби, що проковтнула гачок.

– Має бути якась велика риба, – сказав Василь, але він навіть не поворухнувся і не послабив обіймів.

– Відпусти вже, – тихо сказала Донка.

Замість відповіді він іще міцніше її пригорнув, говорячи:

– Бачиш, яка ти… А я вже думав, що ти мене не любиш. І так важко мені стало на душі…

– Люблю тебе, Василю, страшенно тебе люблю, але що ми обоє з цього матимемо?

Він засміявся:

– Що ми матимемо? Що має бути? Поберемось, і ти станеш моєю дружиною, і так нам буде добре на світі як нікому.

Вона сумно похитала головою.

– Ні, Василю. Я не можу стати твоєю дружиною. Твій батько ніколи на це не погодиться.

– Не погодиться? Чому?.. Він сам сказав, що це моя справа. Він сам про це сказав професорові. Чому б зараз не мав би згодитися?

– Бо я бідна.

– То й що? – вже з меншою впевненістю в голосі заговорив Василь. – Те, що я маю, для нас обох вистачить…

– Так, але твої батьки захочуть для тебе дружину з посагом…

– А я не хочу ніякої іншої! – вигукнув він. – Або ти, або ніхто. А я вже досить літ маю, я не недоросток якийсь і сам маю право вибирати таку жінку, яку хочу. Ось і все. А якщо батькові це не подобається, то його ласка мені не потрібна. Я здоровий, сильний, на хліб зароблю сам. Бо що світ замалий?..

– Що ти говориш, Василю? – зітхнула Донка. – Сам знаєш, що проти батькової волі нічого не зробиш.

Василь нахмурився. Дійсно, його ставлення до батька полягало у нещадному підпорядкуванні, і хоч в раптовому пориві йому могло спасти на думку, щоб збунтуватися проти батькової волі, він знав, що не може цього зробити, і якби стало що до чого, він все одно підкориться його волі.

– Як би там було, – нарешті сказав він, – спершу треба спитати батька. В голові не вкладається, якщо він професорові сказав, що це моя справа, а мені заборонив обрати ту, яку хочу.

– Бо йому навіть на думку не спаде, що ти можеш обрати таку бідну, як я. І краще його про це не питай.

– Чого це я не повинен спитати?

– Бо що я, нещасна, тоді робитиму? Твій батько вижене мене з дому, назве невдячною, скаже, що я так відплатила за його доброту. Ні, Василю, краще не питати.

Вони поверталися додому в поганому настрої. Василь мовчки й повільно рухав веслами. Він ні на хвилину не погоджувався з відмовою Донки. Справді, його бажання сказати батькові про намір одружитися з Донкою могло викликати його гнів і цей гнів міг бути спрямований проти Донки. На це Василь не міг піти. Треба було придумати такий спосіб вирішення справи, щоб у жодному разі не нашкодити Донці. А був лише один спосіб: дізнатися думку батька, перш ніж сказати йому щось конкретне. Тут, звичайно, Василь не міг розраховувати на власні сили і вирішив знову піти по допомогу до професора.

Прив’язуючи човен до кілка, він сказав Донці:

– Ось побачиш, все буде добре. Найголовніше, що зараз я вже знаю, що тобі подобаюся.

– Як ніхто інший, – ледь чутно прошепотіла вона.

Він знову хотів обійняти її, але тут на містку з’явився рудий Віталіс.

– Підеш, Донко, після вечері зі мною до Радолішок? Сьогодні субота і показують кіно.

– Краще не підемо, – сказала вона після певного вагання.

Він же наполягав доти, поки вона не погодилася.

Розділ X

Ця неділя була не така, як інші. Прокіп повернувся зі служби раніше, ніж зазвичай. З дому поспіхом виносили всі лави, табуретки та стільці, розставляючи їх у тіні під деревами. Не минуло й години, як двір наповнився возами й бричками. Більшість приїжджих були люди старші, серйозні господарі з найближчої околиці, але були й такі, що прибули із сіл за двадцять чи навіть тридцять кілометрів. Нарада, судячи з усього, не мала тривати довго, бо коней не випрягали. Баби залишилися на возах, а селяни пішли під дерева і порозсідалися тут.