Професор Вільчур

Зустріч розпочав пан Валентин Шуба, найповажніший і найстарший серед прибулих, усіма шанований господар з Рачковиць:

– Ми зібралися тут, щоб поговорити, на думку Прокопа Мельника, про корисну на благо людей справу та Божу славу. Ви всі знаєте, про що йдеться, хоч ми люди й небагаті, але самі б, звичайно, не могли дозволити собі таку будову, але вірю: щойно це почнеться, то не один до нас приєднається або своєю роботою, або матеріалом, або грішми. Тільки дурень не розуміє, що це піде на користь нам усім, нам і всій околиці. А при цьому належить висловити вдячність професорові, бо для нас – це велика честь, що він повернувся в наші краї, хоча міг сидіти у далекому місті.

– Звісно, звісно, – обізвалося багато голосів.

Шуба продовжив:

– Тоді і йому ми мусимо виявити доброзичливість, і собі добре зробити. На щось велике нас не вистачить, але, думаю, чотирикімнатну будівлю, ґонтом криту, можемо поставити. Наш господар, Прокіп Мельник, готовий під будівлю записати десятину площі, громада з Рудзішок обіцяла дерево. А тепер ми маємо порадитись, хто візьметься звести стіни, хто зможе закласти фундамент, зробити столярку та інше. Цеглу для печей і коминів, а також скло для вікон ми з моїм швагром Зубарем беремо на себе.

Шуба закінчив і настала така довга тиша, що, здавалося, зібрані тут люди не підтримують запропонований проект. Однак помилився б той, хто б так подумав. Тутешні люди не полюбляють поспішати, також не люблять вони висуватися перед сусідами. Їм неприємно бути звинуваченими у відсутності самовладання, і тут найбільше цінувалася витримка.

Першим обізвався бородатий, добре збудований і сильний Іван Балабун, старовір із Нескупи, не лише добрий хлібороб, але й столяр, якого цінували у навколишніх селах. Від себе та від імені своїх братів він пообіцяв виконати всі столярні роботи, а його слово багато чого вартувало. Наступний пан Юзеф Петруніс з села Бервінти від імені своєї громади (оскільки він займав посаду сільського голови) пообіцяв, що привезе ґонт та виконає покрівельні роботи. Люди з Віцкун, які найкраще були обізнані з теслярською справою, запевнили, що поставлять зруб. І так одна за одною сипались обіцянки, а Прокіп Мельник докладно все записував на великому аркуші паперу. Коли все було визначено, присутні один за одним поставили свої підписи внизу. Власне підписів було небагато. Серед десятків присутніх лише кількох можна було назвати письменними. Решта замість прізвища ставили три хрестики. Але це жодним чином не применшувало відповідальності зобов’язань: по-перше, через те, що було зроблене після довгих роздумів, а по-друге – з доброї волі.

Тільки тепер усі гуртом пішли до прибудівки, а Прокіп зайшов усередину. І хоча це була неділя, він застав Вільчура при роботі – той був зайнятий приготуванням якихось трав.

– Що там, Прокопе? – Вільчур підвів голову. – Здається, у тебе багато гостей.

– Не гості це, – заперечив мельник. – У справі вони прибули, і вже більше до тебе, ніж до мене.

– До мене? – здивувався Вільчур.

– То так. Тебе цікавило, куди їжджу і пощо, то тепер вийди перед хату, то й дізнаєшся. Там уже всі чекають.

Вільчур, заінтригований, не міг зрозуміти, що відбувається.

– Що ви там надумали? – з недовірою запитав він.

– Йди, йди, то й дізнаєшся.

Селяни привітали Вільчура низькими поклонами. Найбільш красномовний серед них, Шуба, вийшов наперед і сказав:

– От прийшли ми, пане професоре, подякувати, що повернувся до нас. Але те, що сказати дякую, то ми знаємо. Найкращі слова рознесуться вітром, і нічого не залишиться. Так от, ми вирішили, щоб наша подяка була не лише на словах. Грошей від нас, ти, пане професоре, брати не хочеш, а ще й ліки безкоштовно роздаєш. І ми чули від Прокопа, що ти намірився тут, у наших краях, побудувати лічницю, але всі твої гроші розійшлись на ті ліки. Тож Прокіп приїхав до мене і каже, щоб ми самі, для твоєї вигоди і нашої, звісно, користі, спільними силами побудували лічницю. Ми радились, радились, і ось що з ради тієї вийшло…

Тут Шуба розгорнув аркуш паперу, надягнув окуляри і, затинаючись, почав читати те, хто що обіцяв і пропонував. Потім поважно склав папір і подав професорові, кажучи:

– Невелика це справа, але ми думаємо, що й тобі буде приємно, та й честь для нашої околиці немала, бо й у самому містечку лічниці немає. Кожен зробить що зможе. Багатші грішми чи матеріалами, бідніші роботою чи перевезенням. Прийми це від нас, пане професоре, позаяк від серця даємо хто що може. Невелика буде ця хатина, але живи в ній і лікуй нас довгі роки.

Вільчур був настільки зворушений, що не міг стримати сліз, які набігли йому на очі. Він знав цих людей давно і добре, але не припускав, що в них так багато доброзичливості, що вони здатні на такі серйозні жертви. По черзі він обійняв Прокопа, Шубу, Балабуна, Петруніса та всіх інших.

– Я вам цього ніколи не забуду, добрі люди, – повторював він, не приховуючи свого зворушення.