Професор Вільчур

– Я ніколи вас не покину. І ніколи з вами не розлучусь. Чому ви не хочете повірити, що я свідома своїх почуттів і бажань? Що це не якісь швидкоплинні й химерні примхи, а мета життя, мета, яку я давно поставила перед собою і яка ніколи не зміниться. Я зріла жінка, я зріла людина. Я розумію себе, але не можу зрозуміти вас. Я ж знаю, що у вас не викликаю огиди, що я вам не чужа. А з іншого боку, я не чекаю від вас таких почуттів, яких ви не хочете чи не можете дати мені. Найбільше у світі мені хочеться бути біля вас, щоб бути вам корисною… Можливо, я не заслужила на таке щастя стати вашою дружиною, можливо, я тягнуся до цінностей, до яких не доросла, але принаймні не забороняйте мені цього бажати.

Вільчур стиснув її руку.

– Панно Люціє, – почав він, але вона його перебила:

– Ні, не повторюйте своїх переконань. Я вже напам’ять знаю їх усі.

Люція з посмішкою подивилася на нього.

– Пане професоре! Ви перша людина, яку я намагаюся спокусити. Змилуйтесь, у мене в цьому немає жодного досвіду!

Він щиро засміявся.

– Дорога панно Люціє, мене також вперше в житті спокушають. Тож я також не маю жодного досвіду в цьому плані.

– Ви забуваєте про Зоню.

– Ах, про Зоню! Ця добродушна жінка завжди мала до мене надмірні почуття.

– Це не складно помітити. Зоня, відчуваючи в мені суперницю, дивиться на мене злим оком.

Професор обурився:

– Що за порівняння?!

– У цих питаннях можливі будь-які порівняння. Сама не знаю, котра з нас має більше шансів, – сказала вона надто кокетливо, і Вільчур збентежено відповів:

– Жартуєте з мене.

– Зовсім не жартую. Ви захищаєтесь від мене так, ніби я якась грізна мегера.

Він похитав головою:

– Я бороню вас перед собою.

– І демонструєте дивовижну наполегливість.

– Продиктовану переконанням слушності справи, яку обороняю, – зауважив він з посмішкою.

– Швидше невиправданою наполегливістю.

– Ви навіть не усвідомлюєте, як важко існувати з такою наполегливістю. Ви спокушаєте долю. Застерігаю вас!

– Я не боюся долі.

– Це і є доказ легковажності.

– Або віри, що це неминучість!

– Неминучість, – повторив Вільчур задумливо.

Він говорив правду. Дійсно, чим довше він перебував з Люцією, тим частіше ловив себе на пошуках аргументів на користь одруження і тим менше знаходив у собі протидії, ще більше шукав розумного обґрунтування. Поведінка та слова Люції свідчили, що це не миттєве і проминальне її бажання, що вона його справді кохає і дуже хоче стати його дружиною. Питання різниці віку не виглядало надто страшним. Зрештою, у світі існує чимало таких шлюбів. Навіть природа виправдовувала подібний шлюб, наприклад, тим, що у тварин самки явно віддають перевагу і шукають старих самців. Крім того, Вільчур не міг вважати шлюб з Люцією таким, що пов’яже її на все життя, тож він звільнить її, щойно вона цього забажає.

Насправді рішення давно дозріло в ньому, але професор не міг знайти сили сказати це, ніби очікуючи чогось несподіваного, ніби передбачивши, що станеться щось таке, що вирішить питання поза його волею і поза її прагненням. Тому він намагався уникнути розмови з Люцією, оскільки ця розмова могла торкнутися небезпечної теми. Цього разу Вільчур не міг цього уникнути і, як йому здавалося, зайшов занадто далеко. Тільки слово «неминучість», вимовлене нею, протверезило його. Він багато разів замислювався над цим, що його життя завжди проходить в категоріях неминучої долі. Шлюб з Беатою, наукова кар’єра, розголос, слава, багатство, втеча Беати, втрата пам’яті, довгі роки блукань, потім інтриги Добранецьких, падіння, Люція та повернення до Радолішок – усе це діялось поза його волею, це було десь записано, запрограмовано, і він не міг на це ніяк вплинути. Професор розумів, що насправді кожен його хід, кожен вчинок, кожне рішення були ніби продиктовані, ніби були наслідком таких обставин, які унеможливлювали вибір будь-якого іншого шляху. Йому завжди залишався один, нав’язаний, єдиний шлях.

«Неминучість, – думав він. – Чи у цьому відношенні я виняток, чи кожна людина вже від народження поставлена на якусь колію, яка неминуче має завести до місця, визначеного долею?.. Неминучість… А от взяти, наприклад, Омелу… Цю людину не турбують навіть найменші зусилля мислення про завтрашній день… Він просто довірився долі і дозволяє їй кидати ним у різні боки. Як листочок на вітрі. З якою ідеальною байдужістю він піддається всім змінам і виживанню, що йому накидає життя. Він навіть не думає про них».

Тепер Вільчур пригадав собі те, чого ще в дитинстві навчився у школі і що якось автоматично сприйняв як догму: людина – коваль своєї долі… Який абсурд! Безумовно, в деяких другорядних питаннях доля залишає людині свободу рішення, але ця свобода зумовлена зрештою незліченними психологічними чинниками, розшарованими і сформованими життям, тобто власне чужою, нав’язаною волею…

– Неминучість…

Скільки трагедії міститься в цьому слові і водночас – скільки спокою.

Тут дорога повернула ліворуч, і відразу за поворотом почалися перші будинки містечка.