Професор Вільчур

– І притупляється, притупляється чутливість, мілорде. Не лише фізична. Ти ніколи не замислювався, шановний ескулапе, над питанням про видимість явищ?.. Це питання розмірів світу. Розмірів і багатства. З чого складається, наприклад, світ такого пирію, звичайного пирію, який росте під вікном? З більш-менш плодючих ґрунтів, з більшим або меншим вмістом поживних солей і води, повітря та плюс світла. Ось і все. Сюди можна було б ще додати момент епілогу: морду корови та кілька рухів її нижньої щелепи. І візьми тепер свій світ. Вже насправді і l’embarras de richesse[59]: кольори, звуки, тонкощі смаку і запаху, відчуття руху, температури, розташування відносно центру землі та дотик, що сприяє зору, і, зрештою, форми! Далі – усвідомлення часу, простору, зміни в оточенні, без врахування речей пирію: голоду, насичення, повітря і світла. Словом, пирій плюс нескінченність. Нескінченність, звичайно, в масштабах пирію. А все духовне життя. Зовнішнє і внутрішнє. Тут навіть у людському вимірі можна говорити лише про нескінченність. Отже, маестро, є градації. Ти ж не будеш наполягати на тому, що сприйнятливість явищ однакова для тебе і для Василя, або для мене і для тебе. Не ображайся, любий, але мій світ у порівнянні з твоїм такий же великий, як галактика у порівнянні з метеоритом, або, якщо хочеш, як земна куля у порівнянні з головкою шпильки. Як тут оцінити цінність світу звичайного волоцюги? Де його розмістити на відстані між пирієм і мною?..

Вільчур похитав головою.

– Можеш помилятися, друже.

– Можу, але не хочу.

– Не завжди людині бракує того, чого вона не висловлює або не може висловити. Далеко не кожен здатний словами конкретизувати свої думки, почуття чи відчуття…

Омела стенув плечима.

– Виходячи з твоєї гіпотези, ми можемо також припустити, що пирій, равлик або головка капусти переживає неймовірні емоції і дістає запаморочення від задоволення, слухаючи концерт ля мінор Шопена. – Ні, darling. Вибач, але такої концепції прийняти не можу. Дозволь мені надалі покладатися на те, що я можу емпірично стверджувати. Якщо я комусь впакую голку в найм’якшу частину тіла на кілька сантиметрів у глибину і цей хтось ані голосом, ані виразом обличчя не виявить, що це помітив, я стоятиму на тому, що він цього не помітив. Якщо до когось звертаюся вишуканою англійською: Vous êtes, mon cher, le plus représentable crétin au monde[60], а він на це мені відповідає, що при собі не має сірників, я буду переконаний, що італійська йому чужа. Іншого способу перевірки у мене немає. Зрештою, на біса мені шукати інше? Якщо такий пройдисвіт виходить вранці з дому і бачить пурпур сходу сонця, драпірування опадаючого туману, поля збіжжя, які ледь хвилює вітерець, і замість того щоб стати з відкритим ротом у захопленні, він вигукує: «Дикі кабани повністю зрили цибулю!..» – то, вибач мені, графе, але я не бачу жодних доказів того, що він бачив схід сонця. Один у давнину казав, що скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Я б змінив це: скільки можеш бачити явищ, стільки разів ти людина. Природно, лише в цьому випадку, якщо спостереження стане основою думки. Подумай над цим, dottore, і визнай мою рацію…

Подальші аргументи Омели перервало повернення Василя, який приніс згадану пляшку. З цього моменту вся увага Омели зосередилась на ній, і він навіть став заохочувати Вільчура йти дивитись на той чебрець.

– Я сам тут усе впорядкую, – запевнив він.

Коли Вільчур і Василь вийшли на стежку вздовж ставка, професор запитав:

– То про що йдеться? У тебе якісь проблеми з батьком?

– Не так, щоб проблеми, – сказав Василь після деяких роздумів, – я ще невпевнений, ще нічого не знаю. Але мій батько останнім часом робить якісь розрахунки, мовчить і постійно кудись їздить.

– То що із цього?

– Я просто не знаю, – неохоче пробурмотів Василь.

– Чому це тебе хвилює? Їздить, має свої справи і все.

Василь, покусуючи зламану травинку, довго мовчав.

– Можливо, свої справи, – обізвався він нарешті, – а може, й мої… Батько ще під час Великого посту згадував, що настав час мені женитися.

Вільчур розсміявся.

– А ти не хочеш?

– Чого я не хочу? Відомо, коли прийде пора, кожен мусить женитися. Але не так.

– А як? – запитав Вільчур, якого розвеселила прозора дипломатія Василя.

– Ну, це не зовсім так, щоб батько шукав. Батько буде дивитися на те, щоб була багата й працьовита.

– А ти б хотів бідну й ледачу?

– А навіщо б їй працювати? Чи мало бабів у домі? Хліб їдять, то нехай працюють. А чи бідна, чи багата – мені все одно. Гроші – річ набутна.

Професор нахилився над канавою, густо вкритою дрібними фіолетовими квітками.

– Ой як зацвіло!.. Стільки її тут!.. Ну, то що я можу тобі порадити, як допомогти?

– Поговоріть з батьком. Нехай заспокоїться. Бо пізніше, якщо він упреться, то його ніхто з місця не зрушить. А якщо зараз з ним поговорити, то, може, й махне рукою і скаже: «Не буду втручатися, хай сам вибирає собі…»

Чебреця було так багато, що Вільчур присів і жменями рвав його у свій кошик.