Промінь

Він сів на своє місце, поклав перед собою телефон і почав виписувати дані з екрана на папір. У стовпчик. Пальці тремтіли, ковзали по гладеньких боках олівця, але всередині, у глибині Дениса, стало значно спокійніше й навіть тепліше. Робота лікує.

Перевіривши цифри, він кілька секунд тупо дивився на результат. Славік, Марго й Еллі говорили одночасно, він не чув — звик відключатися в найгаласливішому класі, у шкільному коридорі, в їдальні…

— Народ, — це слово дратувало його, але він не знав, як інакше звернутися до співрозмовників. — Я не впевнений…

Вони замовкли — у його голосі було щось, що миттю оволоділо їхньою увагою. Денис прокашлявся:

— Таке враження… Система має вбудований обмежувач. Цей… корабель не розрахований на більше число пасажирів, ніж п’ятсот одночасно. Чисто по ресурсах. Ось…

Він підсунув до центру стола розписаний цифрами аркуш. Еллі взяла його з недовірою.

– Їх було двісті, потім народилося ще триста двоє, — сказав Денис. — П’ятсот дві людини — максимально можливе число пасажирів. Щоб народжувалися нові, старі повинні вмерти. Так задумано; ті, хто планував цей політ, знали, що перше покоління не доживе до Прибуття…

Еллі придивилася до його закарлючок. Перевела на Дениса глузливий і водночас уважний погляд.

— Вундеркінд, — сказала з дивною інтонацією. — Хоч і невротик… «Ті, хто планував цей політ» — люди, програмісти. Ці, на кораблі, — програмки. Вони відпрацювали, їх вимикають, як лампочки.

І знову він не став з нею сперечатися.

— Це ускладнює нам завдання, — сказала Марго, не піднімаючи очей від свого телефону. — Друге покоління залишиться… без дорослих.

Еллі кивнула. Схоже, вона вибрала для себе лінію поведінки — Хай що станеться, не виявляти подиву і вдавати, ніби вона все передбачила заздалегідь:

— Ніхто не обіцяв, що буде легко. Ситуація на кораблі штучно змодельована, для чистоти експерименту зміна поколінь має відбуватися часто. Щоб не було піддавків, коли дідусь за онука складає іспит…

Чисельність екіпажу змінилася на «484», й одразу на «483». Рівень щастя опустився до 8 %.

— Ні хріна собі щастячко, — буркнув Славік. — Ясно, що наші пупси не радіють! Те, що ми тут бачимо, котани, це не щастя, — це повне охрініння, дивіться, зараз узагалі піде в нуль… Ні хріна собі початок! Чого нас ніхто не попередив?!

— Бо ніхто не обіцяв, що будуть піддавки… — знов почала Еллі, але Славік грюкнув кулаком по столу:

— Та не піддавки! Це підстава! Це, бляха, «чистота експерименту»?! Днів через три в них перемруть усі старші, прикиньте, як у малих поїде дах?! Та песець узагалі, я на таке не підписувався! Вони всі передохнуть, нікуди не долетять, а мені в тюрму?!

— Але ж це в них розтягнуте в часі, — непевно сказала Марго. — Вони все-таки не мруть, як мухи, у них минає час…

— Наша хвилина — їхні шість годин, — тихо нагадав Денис. — Дві людини на добу — це не як мухи?

«482», висвітилося на екрані.

Рівень щастя знизився до 5 %.

— Бля! Бля-бля-бля! — Славік схопився й заметався по кімнаті. — Вони скоро вішатися почнуть з радості!

— Це ще не найгірше, — Денис облизнув губи. — У них з осмисленістю… срака, товариші. Старші несуть свій сенс у могилу… а молодші несвідомі, і псують нам статистику.

Показник, що ілюструє осмисленість життя на кораблі, показував хроніку повільного падіння каменя: 78.75.71. 69.

— Підібрали соплі, мужики, — Еллі не збиралася віддавати ініціативу. — Мозковий штурм, швидко: як будемо мотивувати наших пупсів?

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

— Ти знала! — Ліза притримала двері, не давши Марії зачинити їх перед носом. — Ти знала, що ваше покоління вмре!

Виштовхати Лізу з кімнати було нижче Маріїної гідності. А може, вона передбачала в цій сутичці поразку. Тому просто відійшла вглиб кімнати — демонстративно спокійна:

— Вибач, але це частина дорослішання. Пам’ятаєш свою казку про люк, який не можна відчинити? Його все одно коли-небудь відчиняють. І тоді міняється світ.

Ліза вискалила зуби. Якщо вона заговорить зараз — вийде вереск, принизливо видавати такі звуки. Принизливо визнавати, що не володієш собою.

— Я на тебе розраховую, — сказала Марія. — Коли-небудь до тебе прийде така сама дівчинка чи хлопчик, і висуне проти тебе обвинувачення: «Ти знала». Так, люди знають, що вмруть, але вони в це не вірять. Це властивість нормальної психіки… Ти переживеш свій відкритий люк, зрозумієш мене й виявишся на моєму місці.

— Що їх усіх убиває?!

— Час. Вони… ми… старі.

— Батькові не було й п’ятдесяти! На Землі люди в такому віці тільки стають зрілими!

— Ми не на Землі, — відрізала Марія. І одразу ж додала м’якше: — Ми припускали… що в польоті наше життя може виявитися коротшим. Не знали, наскільки. Розумієш, ми перші на цьому шляху. Раніше ніхто з людей не летів двадцять років з білясвітловою швидкістю. Не зазнав впливу стількох… факторів. Нас очікує ще багато відкриттів… вас теж. Не всі виявляться приємними.

— Тобто ми теж умремо молодими? І ніхто з нас не доживе до Прибуття?!

Марія зробила крок до Лізи, поклала м’які долоні на плечі — цей її жест завжди міг заспокоїти найнервовішого підлітка: