Промінь

— Ми не знаємо. Можливо, ви проживете довше за нас і побачите новий світ…

Ліза струснула її руки.

— Послухай, — сказала Марія після паузи. — Твій батько був для мене… кимось дуже важливим. Ми кохали одне одного. Він був… ти поки що не можеш мене зрозуміти, але, коли в зрілому віці когось отак підпускаєш до себе… Він був для мене — океан. Не той, що в рекреаційній зоні. Справжній. Я говорю з тобою так чесно, як навіть з собою не завжди розмовляю. Ми з Максимом знали, що смерть прийде, покоління зміняться… Надіялися, що це буде пізніше. Але вийшло так…

— «Вийшло»?!

— Ти поводишся, як дитина. А на «Промені» ми не можемо дозволити собі довгого дитинства. Зрозумій: важливе не довге життя, а наповнене й осмислене. Ми несемо цивілізацію…

Ліза відступила й знову вищирила зуби:

— Ваша цивілізація — лайно.

— Тобі буде соромно за твої слова.

— Батько прагнув побачити Прибуття! Він у це вірив! Ах, ти забула сказати йому, що він умре, не доживши до п’ятдесяти? А інші кванти — вони знали? Чи їм теж забули сказати перед вилітом?! Тварюки, маніпулятори! І ви називаєте це «цивілізацією»?!

— Ти не можеш так говорити! — Марія вперше підвищила голос.

— Ще й як можу! А я ж слухала, розвісивши вуха — ми першовідкривачі, ми вчені… Та ми — стадо піддослідних тварин! Ви з самого народження нам брехали! Ти — брехала! Так от, я тобі клянуся, Маріє, — «Промінь» не долетить до мети. Коли ви всі здохнете…

— Закрий рота!

— Ага, ти теж не залізна?! То кричи! Плач! Не буде справи твого життя, я подбаю, щоб вона здохла! А ти живи з цим, скільки тобі там залишилося!

І вона рвонула до виходу. На самому порозі її наздогнав безпорадний звук, так не схожий на звичайний Маріїн голос:

— Дівчинко, але…

Ліза вийшла, а двері захряснулись у неї за спиною.

ДЕНИС

— Промінь…

Голограма виникла над столом, як примара. Денис прокашлявся.

— Поясни нам, як… це робити, взагалі. Технічно.

— Пояснюю, — доброзичливо сказала машина. — Для того, щоб впливати на пасажирів «Променя», ви повинні сформулювати завдання й вибрати спосіб розв’язання. Наприклад, завдання «Збільшити споживання вітаміну C всіма неповнолітніми» розв’язується автоматично: штучний інтелект додає в раціон відповідні продукти. Завдання «Повідомити пасажира А, що його дружина зраджує його з пасажиром Б» вимагає творчого підходу: експериментаторові слід продумати, коли, як і на якому носії пасажир А одержить інформацію. Якщо це текстове повідомлення, то експериментаторові слід написати текст, штучний інтелект помістить його на термінал пасажира, або в соціальну мережу корабля, або на стінну панель, у стилі «ретро», написане від руки. У момент впливу час в офісі й на кораблі синхронізується, вікно синхронного часу може тривати від секунди до десяти хвилин. Вам зрозуміло чи продовжувати пояснення?

— Продовжити, — сказав Славік, і одночасно Денис вигукнув:

— Зрозуміло!

— Що тобі зрозуміло?! — гаркнув Славік. — Мені особисто ні хріна солоного не зрозуміло, не лізь, вискочка, посидь уже спокійно…

— Послухайте мене, — сказав Денис благально. — Я знаю, що треба зробити. Я знаю, як. Чесне слово, я знаю.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

У батьковій кімнаті пахло його шкірою, одеколоном, старою кавою. Ліза потопталась на порозі, зайшла. Опустилася на коліна перед ліжком і поклала голову на подушку.

— Тату, я не розумію. Де ти? Це ненормально. Я не вірю. Вони спалили твоє тіло, запаяли попіл в ампулу… Але я не розумію. Я не можу відкрити цей люк у мене в голові. Де ти? Подай знак. Не ховайся. Де ти?!

— Лізо…

Вона ривком обернулася. Екран напроти ліжка світився, Максим дивився на неї, зчепивши пальці. Він так робив, коли нервувався.

— Тату, де ти?!

— Усе добре. Я на Землі. Усі ми, з першого покоління, хто був на «Промені», зробили свою роботу й вернулися на Землю. Ми поїдемо подорожувати… Тут величезний океан! І справжнє сонце!

— Але ти не вмер?!

— На «Промені» я вмер. Зате тепер я на Землі, тут добре. Не бійся за мене. Не сумуй. Коли ти зробиш свою роботу, і вмреш на «Промені», ти будеш з нами, ми разом поїдемо в кругосвітнє плавання. Ти, я, мама, всі друзі…

— Але… можна — я вмру прямо зараз?!

Максимове лице на екрані завмерло.

— Лізо, — сказав він пошепки. — На Землю потрапляє тільки той, хто зробив свою роботу. Хто вб’є себе завчасно — ніколи, ніколи не побачить Землі. Він умре назавжди. Він кружлятиме мерзлою гидотою на забутій орбіті. Прошу тебе, пам’ятай про це і всім розкажи!

Ліза приклала долоню до екрана. Притулилася лобом до батькового лиця по той бік зв’язку.

— Ти впораєшся! — сказав Максим. — Ми ще зустрінемося! Люблю тебе, донечко. Я хотів би завжди…

Екран моргнув і згас.

ДЕНИС

Він звалився в крісло, відчуваючи, що й футболка, і штани промокли від холодного поту. У кутку кімнати стоп-кадром висіла голограма: дівчина притулилася лицем до великого екрана, сивий чоловік з екрана тягнеться до неї, наче крізь скло…

Голограма зникла. Славік витріщався на те місце, де вона щойно була:

— Оце так? Це — вплив? Живе кіно, чотири-де. Охрініти. Що це ми бачили?

Інші довго мовчали.

— Нічого собі дівчинку торкнуло, — нарешті промимрила Марго.