Промінь

— Я попрошу, — сухо заговорила Еллі, — пам’ятати, що це симуляція. Дівчинки немає, нікого не «торкнуло», виконується програма, от і все. А ми дивимося кінце — чотири-де, як Славік сказав…

— Хтось дивиться, — так само під ніс промимрила Марго. — А хтось у ньому грає…

Вона подивилася на Дениса, той відвернувся. Дотягся до пляшки з водою, скрутив кришку, наче голову, і вилив у горло відразу цілу склянку. Слова «Люблю тебе, донечко» грудкою стояли в нього у горлі. Це він написав текст для «примари» на екрані. Це він озвучив роль мертвого чоловіка на ім’я Максим. Тепер його нудило цим текстом.

— Денисе! — Еллі встала, підійшла до нього, схрестила руки на грудях, як екзаменатор. — Ти мене чуєш? Перестань гратися з ними в татуся! Їм нахрін не потрібна твоя емпатія, ти великий хлопчик!

— Дивися! Дивись-дивись! — Славік повернувся до екрана. — Оживилися, пупси!

Червоний графік, що ілюстрував «щастя», зрушився з нульової позначки й повільно поповз угору.

— Вдалося! — Славік підстрибнув з грацією слоненяти, аж підлога здригнулася. — А що там у них сталося?

— Дівчинка побачила привид батька, — поблажливо пояснила Еллі, — пішла до інших дітей і підлітків, а в неї великий авторитет… І розповіла, що оплакувати батьків не треба, і смерті боятися не треба, тому що в майбутньому в них нова зустріч, Земля, навколосвітня подорож… І в них з’явився сенс життя: скоріше виконати своє завдання й звалити на канікули.

— От зараза! — емоційно сказав Славік. — Хто б мені таке запропонував — я б не відмовився… — Він з новим інтересом подивився на Дениса. — А ти молодець, виявляється… пацан!

Він ляснув Дениса по спині, і в того задзвеніли всі нутрощі.

— Не роби так більше, — буркнув Денис.

— Добре-добре, тобі треба підкачатися, бо сама шкура й кістки. Ходімо ввечері в качалку, за тридцять днів пройдеш курс молодого бійця, у мене ж друга спеціальність — тренер…

Рівень щастя на екрані доповз до сорока відсотків. Осмисленість, що коливалася біля шістдесяти, теж почала рости: малолітки зрозуміли, навіщо вони тут. Пекельний емоційний шантаж, подумав Денис.

— Непогано, — Марго не відривала погляд від свого смартфона. — При всьому цьому вони продовжують умирати… Залишилося чотириста сімдесят три людини на борту.

— Мруть і сміються, — Славік підморгнув Денису. — Але ти прикольний такий, з серйозною пикою, «Мала, я твій татко!»

Денис устав, перевів дух і щосили садонув його кулаком у щелепу. Влучив вдало, Славік від несподіванки трохи не впав. Сили удару не вистачило, щоб його завалити, але щоб розлютити, було досить. Славік заревів і дав здачі, раз і вдруге, і…

* * *

— У тебе в голові мізки — чи лайно, га, Славік?!

— А я тут при чому! Ви ж самі все бачили!

— Ви в різних вагових категоріях! Ти йому щелепу зламав!

— Не зламав, — хрипко сказав Денис. — Фігня.

Кров лилася на підлогу й на сорочку. Марлевий пакет, знайдений в аптечці, майже одразу просочився наскрізь. Денис, притримуючи його біля носа однієї рукою, вивалив вміст аптечки на стіл: спирт, нашатир, джгут, знеболювальне, ще якісь тюбики й таблетки.

Він почувався незрівнянно краще. І цей біль, і розпухлі губи, і кров з носа, й іскри з очей — чудово. Смак крові вимив з його рота спогад про фальшиві слова, сказані дівчині від імені її мертвого батька.

Кров текла, не збираючись зупинятися.

— Ненормальний, — бурмотів Славік, потираючи кісточки. — Ненормальний психопат! Ти б ще під самоскид кинувся! Ну, якого хріна, га?! Він мене в табло, а я ще й винний!

Марго розпакувала новий ватно-марлевий пакет. Еллі принесла льоду з морозильної камери. Денис ліг на підлогу й поклав крижані кубики, загорнуті в серветку, на лице.

— Давай розставимо крапки над «і», Денисе, — сказала Еллі неголосно. — Ти справді віриш, що вони живі?

— Заткнися, будь ласка, — сказав Денис лежачи. — Буде тільки гірше.

— Можеш вірити. Як собі хочеш. Я в дитинстві вірила в Діда Мороза. Це допомагало мені жити. Хочеш вірити, що це люди… які перебувають казна-де, в чарівній країні, в іншому світі, в альтернативній реальності… Вір, і нема чого соромитися. Подивись, як ти розкішно все придумав! Щоб примирити людину з ідеєю смерті, треба дати їй надію на посмертне щастя… Пацан, це майже геніально! У нашому технічному описі окремо прописано: «За умовами програми ніхто з першого покоління не релігійний, вони атеїсти або агностики». Це випадково? Ні! Це зачіпка для нас, це ключ! Ти розв’язав завдання, синку!

— Я не знав, що це буде так! — Денис закашлявся, вгору полетіли краплі крові й вернулися назад, на лице й сорочку. — Я гадки не мав, що вона так… повірить! Вона поводилась, як людина, і реагувала, як людина!

— Людина, людина, — терпляче повторила Еллі. — Добре.

— Що доброго?! Що ми маніпулюємо живими людьми?!

Славікові червоні кеди зупинилися поряд з Денисовим лицем. Високо над собою Денис побачив його лице: Славік був пригнічений і стривожений. Присів навпочіпки, сіпнув шиєю:

— Слухай, ну припустімо. Навіть якщо люди. Але ж у підсумку — їм же краще, вони вийшли з депри, про що взагалі базар?!

— От-от, — Еллі кивнула. — Послухай розумну людину.