Промінь

— Песець, — сказала пошепки. — Ми приїхали.

— Та що там сталося?!

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

Роджер сказав, що Адам — його син, хай там як, що він любить його й виростить, і хоче ще дітей разом з Йоко, яку обожнює. Роджер сказав, що працюватиме, скільки йому судилося, щоб Адам і всі нові діти зустріли Прибуття здорові й щасливі. Роджер сказав, що нічого не змінилося, і він житиме, як і раніше.

Він тримав своє слово два тижні, а потім відкрив люк, шлях у який проклала Ліза, коли їй було п’ятнадцять, а Роджерові — дванадцять. Довідавшись про його смерть, Ліза відчула не страх і не смуток, а лють.

Життя! Яке віддав Ґреґ! Викинути під ноги, злити в каналізацію! Якби можна було вернутися в минуле. Нехай би Роджер, а не Ґреґ, ішов у проклятий енергетичний відсік. І від Роджера, а від не Ґреґа, залишилась би на залізній підлозі жменька попелу.

— Та нехай він буде проклятий, — сказала Ліза квантам, які принесли їй страшну новину. — Не треба його ховати, утилізуйте разом зі сміттям.

— Лізо?!

Через годину вона одержала особисте повідомлення від Йоко: «А ТИ САМА ЩО?!» великими буквами.

Так вона перестала бути капітаном, утім, тепер у цій посаді було мало користі. Востаннє вона скористалася тим, що колись було її владою, щоб зібрати екіпаж у загальній залі.

— Кванти, — сказала Ліза. — Наші батьки нас зрадили. Ми не належимо собі з моменту зачаття, ми народилися тут заради чужого плану, але особисто я, ваш колишній капітан, не збираюся цей план виконувати. Я не ходячий інкубатор, я не зраджу моїх дітей, я відмовляюсь їх зачинати. Уся воля, яку я можу собі дозволити — не грати по чужих нотах. Я не робот, і не програма. Я вчиню так, а ви вирішуйте, кожен для себе, як жити далі. І не турбуйтеся про пілотування — Промінь прекрасно дає раду. Йому більше не потрібні оператори.

Вона не пам’ятала, як зійшла зі сцени і як пройшла повз п’ятиметрову статую Ґреґа — мармурову, з живим одухотвореним лицем. В екіпажі «Променя» були геніальні скульптори, але Ліза не підняла голови, щоб подивитися на Ґреґа знизу вгору. Вона знала, куди їй іти — в апартаменти Троля, де тепер панувала стерильна чистота. І працювала лінія доставки — поїсти, розважитися, побігати у віртуальній реальності. Так можна жити й рік, і двадцять років.

ДЕНИС

Він знайшов у морозильнику пельмені, покрутив у руках. Йому хотілося їсти. Хоча зазвичай від стресу у нього геть пропадав апетит.

Знайшов каструлю, закип’ятив воду. Спостерігаючи, як варяться пельмені, слухав розмову Марго й Еллі — вони обмінювалися репліками, наче ударами в зуби.

— Виокремити головну проблему…

— Що тобі не ясно?!

— Слухай, Марго, ти мене бісиш… Мені все ясно! Але головна проблема не в тому, що їхні чоловіки безплідні! Проблема в тому, що їхні батьки їм брехали…

— Дякую, Капітане Очевидність!

Автоматично відчинилися двері. Зайшов Славік, дивлячись перед собою, як сомнамбула. Марго й Еллі різко замовкли. У Дениса в першу мить майнула думка, що Славік під кайфом — але на території навіть пива немає!

Славік пройшов через буфетну по прямій і врізався в кавомашину. Важкий автомат захитався й дивом не впав на підлогу.

— Що ти робиш?! — гаркнула Еллі.

Славік повернувся до неї. Подивився, наче не впізнаючи. Потер лоба. Сів за стіл, простяг ноги в червоних кедах.

— Ти п’яний? — уривчасто запитав Денис.

Славік важко похитав головою:

— Н-ні… Я думаю. Вам не здається, що пора вже сказати н-нашим пупсам, що вони в матриці?

Еллі примружила око. Марго навіть не повернула голови, вперто продовжуючи уявляти, що ніякого Славіка тут немає.

— Гірше точно не буде, — вперто продовжував Славік. — Їм краще було б з-знати, що це не їх батьки мудаки. А ті, що придумали цей довбаний експеримент «Промінь». Це не їхні батьки обійшлися з ними по-свинськи, нічого не сказавши, не попередивши… А це їхній світ такий, віртуальна реальність. Так влаштований. Що тут у-вдієш.

— Гнила відмазка в тебе, — сказала Еллі. — Класика жанру: «Не я поганий, життя погане».

— А ти не переводь на особистості. П-подумай, що я сказав.

Колишній Славік, ґвалтівник і вбивця, не здавався Денисові небезпечним — після сліз і шмарклів на підлозі спортзалу, після істерики з розбитим дзеркалом він був жалюгідний і огидний, але не страшний. Тепер Денис відчув холодок уздовж спини: доросла, досвідчена, і, що дивно — розумна людина сиділа зараз за столиком і дивилася на Еллі важким поглядом.

— Як варіант, — буркнув Денис.

Еллі підскочила на стільці:

— Ти що, його послухаєшся?!

— Я сказав, «як варіант»…

Він переклав гарячі пельмені на тарілку, залив оцтом, завалив сметаною, повернувся до столика й сів напроти Еллі й Марго:

— Таке діло… колеги. Не тільки ми чинимо впливи на екіпаж «Променя». Хтось грає проти нас.

Еллі сіпнулася, але нічого не сказала. Марго покусувала губи, здираючи запечену кірку.