Промінь

— Дивіться, — Денис вглядався в пару над своєю тарілкою. — Це ж класичний «чорний лебідь». Уже другий. Перший прилетів, коли старше покоління квантів почало вмирати. «Чорний лебідь» — рідкісна несподівана подія, що веде до серйозних наслідків, і яку потім можна пояснити так, ніби вона була очікувана… Я бачу тільки одне пояснення: хтось, крім нас, має доступ до впливів, і працює з «Променем», дуже розумно й продумано. Його мета — щоб ми обісрались.

— За умовами експерименту в нас немає ніяких суперників, — пробурмотіла Еллі. — Тільки природний хід подій…

— Або нам не розповіли всіх умов експерименту.

Пельмені нарешті охололи, Денис почав підбирати їх пластиковою виделкою з краю тарілки, купати в сметані й оцті, ковтати по одному. Еллі обхопила плечі руками; як тоді, біля басейну, коли Денис розповів їй про дядька Роберта. Її морозило дедалі сильніше.

— Не бійся, — сказав він з набитим ротом. — Ми виграємо.

* * *

Над столом нависло зоряне небо. «Промінь», тепер знайомий до останньої заклепки, висів у порожнечі — як і дев’ять днів тому. На екрані в кутку світилася цифра «9».

— Вітаю вас, учасники проекту. Сьогодні ви проведете дев’ятий вплив на екіпаж корабля «Промінь», поточна статистика — на екрані…

Населення: 302. Щастя — 24 %. Цивілізованість — 61 %. Осмисленість — 19 %.

— Можна питання? — Денис по-шкільному підняв руку.

— Уся необхідна інформація є у ваших приладах, але я готовий відповісти.

— Хто, крім нас, впливає на екіпаж «Променя»? Хто міняє їм реальність?

— Ви міняєте їм реальність за умовами проекту. Ви впливаєте на екіпаж «Променя».

— Хто ще?

— Ви, учасники експерименту. Ви готові почати сьогоднішній вплив чи вам потрібен час для наради?

— Брехун, — прошепотів Денис. І сказав голосно: — Дай нам час!

— Прийнято, — голограма над столом розтала. Увімкнувся таймер на екрані в кутку.

Хвилину вони дивилися кожний у свій телефон — тупо.

– Їм потрібне пояснення, — нарешті почала Еллі. — Чому батьки не сказали дітям правди. Просте, залізне пояснення, навіщо потрібна була генна модифікація з обмеженням строку життя… Малопотужність корабля не під- ходить.

— Тобто батьки, за твоєю версією, все-таки все знали? — запитала Марго.

— А як вони могли не знати?!

— Наприклад, організатори експедиції їм набрехали, як і нам, — сказав Денис. — Перше покоління квантів уже після старту з’ясувало, що всі вони рано вмруть, і що їхні сини будуть безплідні. Але тікати було нікуди…

– І вони нічого не сказали підрослим дітям?

Денис знизав плечима:

— Не хотіли засмучувати.

Еллі поплескала в долоні з драматичним виглядом:

— Те, що треба. Не хотіли засмучувати…

— Можна подумати, батьки рідко брешуть дітям.

— У тебе якийсь своєрідний досвід. Мої мені не брехали.

— Або ти погано аналізувала.

— Ну вгамуйся нарешті! Є ідеї про святу мету? «Ми кванти одного променя, ми несемо цивілізацію…»

— Було. Відпрацьовано. Не вставляє.

Вони знов замовкли. Минали секунди на екрані. Денис стис пальцями скроні: такої порожнечі в голові, такої безпорадності він не пам’ятав, напевно, з моменту викрадення. Жодної рятівної думки. Ще хвилину тому ти вірив, що видерешся з пастки — але що дужче ти борсаєшся, то швидше осідає пісок у тебе під ногами.

— Нам треба зробити паузу, — сказав він нарешті. — Не впливати, тому що ми не знаємо як. Ми зробимо тільки гірше…

— Н-не впливати не можна, — не піднімаючи очей, заговорив Славік. Усі повернули до нього голови, навіть Марго. Він з помітним зусиллям відірвався від екрана свого телефона:

— Пояснення є… І воно лежить на п-поверхні.

Він говорив, ніби задихався, розтягуючи слова — і злегка заїкаючись. Денис дивився на нього через стіл, наче вперше бачив:

— Яке?

Славік подався вперед, обпершись ліктями на стіл:

— П-пам’ятаєш, ти казав… Наш вплив міняє не тільки їхнє сучасне й майбутнє, але й м-минуле?

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

— Відповідай-відповідай-відповідай…

Вона трошечки розплющила очі. У напівсні, який Промінь для неї влаштував, бурмотів дратівливий голос, і моргала на межі свідомості лампочка. От як почувався Троль, коли з ним намагалися зв’язатися.

— Промінь, відбій.

Тиша. І знову: «Відповідай-відповідай-відповідай…»

— Промінь… з’єднай уже. Я сама їм скажу…

На екрані — Ілля, незнайомий, схудлий, із запалими щоками. Комірець білого халата стоїть сторч, наче волосся:

— Лізо, вислухай, прошу… Заради Ґреґа! Заради його пам’яті!

Скотина. Сон як рукою зняло.

— Спрацював таймер… ми одержали послання від батьків.

— Від кого?!

– Їхній запис після старту… був зашифрований у пам’яті Променя, таймер встановлено на сьогоднішній день. Лізо, ти повинна це почути, будь ласка. Попроси Променя транслювати тобі… Заради Ґреґа, ти повинна…

— Промінь, — сказала Ліза. — Кінець зв’язку.

Екран погас.

Вона повільно сіла. Торкнулася ногами підлоги. Їй подобалося спати, блукати в напівсні по заплутаних доріжках, але сни ставали дедалі страшніші, дедалі темніші, неприємніші. Якби ж вийти на берег океану, підставити лице сонцю…

— Промінь… Виведи інформацію, про яку він говорив.

Блимнув екран, роз’їхався на всю стіну. Ліза прикрила долонею очі — вона відвикла від яскравого світла.