Промінь

— Мене ніщо не тривожить, Лізо. Я працюю, виконую місію, як і ти. Утім, ти людина, а я тільки штучний інтелект. Вирішувати квантам, ти ж знаєш.

Ліза пройшлася по кімнаті від стіни до стіни. Формулювання питань до Променя: був такий коротенький курс у п’ятому класі. Прикладний, без теорії, інакше довелося б аналізувати принцип роботи штучного інтелекту…

— Промінь, хто подав тобі ідею, що стимулювати конкуренцію — найкращий шлях для розвитку?

— Ніхто. Це природний висновок на основі наявної інформації.

— Ні, — буркнула Ліза собі під ніс. — Той, хто подав тобі ідею — член екіпажу?

— Природний висновок на основі наявної інформації.

— Ти говорив коли-небудь з кимось, хто не є членом екіпажу?

Крихітна пауза.

— У мене немає такої технічної можливості.

— Увімкни музику.

Список треків для відтворення не змінювався в неї роками. Ту пісню, що зараз з’явилася в динаміках, порадив їй Ґреґ. Це було… коли ж це було? Скільки років минуло?

— Я зрозуміла, що мене тривожить, — сказала вона вголос.

— Що?

— Мовчи, Промінь, я говорю не з тобою…

Чуттєвий жіночий голос співав, проймаючи до кісток, так, що мороз ішов по спині. Співачка залишилася на Землі — вмерла — але продовжує співати тут і зараз, і десь іще, бо те, що існувало один раз, не може зникнути.

— Я спостерігаю інформаційні… явища, яких не можу пояснити раціонально, — уголос сказала Ліза. — І я точно знаю, коли це почалося…

Виклик по відеозв’язку. Кругле окате личко на екрані, чорні розпатлані кучері:

— Розкажи мені казку на ніч.

— Адаме, попроси Променя почитати тобі книжку.

— У книжках не про це. Не про мене. Розкажи мені казку, Лізо.

— Добре, — вона зітхнула. — На одному кораблі жив собі хлопчик…

ДЕНИС

«Я спостерігаю інформаційні… явища, яких не можу пояснити раціонально. І я точно знаю, коли це почалося…»

Денис одірвав очі од смартфона. Подивився на голографічну картинку над столом — космічний корабель серед зірок. Відчув, як ворушиться волосся на потилиці.

Колосальний, неосяжний простір, і загублений у темряві осколок людства. І там, усередині, страшенно самотня людина, самотня навіть серед своїх. З інтуїцією, як цей космос. Вона відчуває присутність чужої волі на «Промені». Вона шукатиме… а що, як знайде? Їх, чотирьох у закритому котеджі… Змоделює у своїй уяві світ, де ці четверо борються за місце в рейтингу…

Чи це неможливо?

Марго відсторонено дивилася в простір. Вона не снідала, спізнилася. Денис, Еллі й Славік провели неприємні півгодини, сперечаючись, звинувачуючи одне одного й торгуючись, хто перший піде до Марго. Вона з’явилася сама о пів на одинадцяту, мовчки сіла за стіл і за цілий ранок не промовила ні слова.

— Я згодував їм готовий сенс, — самовдоволено говорив Славік. — З долоні, як телятам. Конкуренція — це життя, це розвиток, людина любить перемагати, їй потрібне місце в ієрархії. Але це не о-останній хід, ви побачите, що ми зробимо завтра…

— Осмисленість — сорок сім, — неголосно сказав Денис. — Тебе це не насторожує?

— Ні, бо це стратегія. Вона запрацює не одразу, але коли запрацює — ви побачите, д-діти, що буде з їхньою осмисленістю. Вона підніметься, як лайно в сільському нужнику після пачки дріжджів.

Еллі з тривогою подивилася на Дениса. Той ледь помітно кивнув: чекаємо. Еллі відвернулася, безгучно вилаялася, щось швидко обмірковуючи.

Денис раптом подумав, що в разі, якщо Славікові раптом пощастить, то Еллі цілком може полізти й до нього в ліжко. Він струснув головою, відповідаючи на власні думки: Еллі не боїться ризику, але повинні ж бути залишки самоповаги, вона ж не шльондра, зрештою… чи шльондра?!

— А що буде завтра? — хрипко запитала Марго.

Славік таємниче осміхнувся:

— Ходімо, розповім тобі.

— Чесно?!

Славік, усміхаючись, устав і рушив до дверей, обернувся, поманив Марго пальцем, і та пішла за ним, як прив’язана.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

— Це наша навчальна група.

Мішель малювала чудово як для трирічної дівчинки. Але цим її здібності не обмежувалися.

— Це я, я на першому рядку рейтингу. Бачиш?

Мішель намалювала сходи на всю довжину аркуша, це й був рейтинг у її уявленні. На самому верху стояла дівчинка з довгим чорним волоссям і з жовтим м’ячем у руках.

— Я влучила м’ячем у кільце дев’ять разів! Краще за всіх! Але це рейтинг не тільки зі спорту. Я одержала сто балів з математики!

— Молодець, — Ліза кивнула. — А це хто?

— Це Адам, він одержує дев’яносто балів з хвостиком. Він каже, що скоро одержить сто, але я не вірю! Йому вже майже шість років, він старший за нас, але дурніший.

— Ні, він не дурніший, — Ліза спохмурніла. — Просто у всіх різні здібності.

— Я за рейтингом вище за нього! А це Мухаммед, у нього вісімдесят п’ять балів. Але йому вже не три роки, а чотири! Далі мої друзі, Ілларіон, Джек, Аміна… Хочеш подивитися на мої медалі?

Відчинилися двері, зайшла Софі в спортивному трико, розпашіла після бігу. Мішель кинулася до неї й міцно обняла:

— Мамо, хто виграв?!

— Ми, — Софі всміхалася. — Ми вийшли у фінал, нам залишився один крок, і станемо чемпіонами «Променя»… Уявляєш, Лізо, наша дівчинка написала всі тести на сто балів! Найкращий результат, перший рядок рейтингу!