Промінь

Марго важко задихала. Денис зрозумів, що зараз вона знов почне плакати, і його настрій, і так огидний, переродиться в депресію. А в тутешній аптечці немає чарівних таблеток, якими підтримує своїх пасажирів «Промінь».

— Не знущайся з неї, — сказав він Славікові, не дивлячись на Марго. — Людина має право пропонувати… як кожний з нас.

— То нехай пропонує! — Славік оголив усмішкою білі рівні зуби. — Пропонуйте, всі! Як зробити так, щоб утюхати нашим космонавтам хоч який-небудь жалюгідний сенсик?

Еллі відкрила рота… але нічого не сказала. Вимогливо подивилася на Дениса. Той підняв очі і втупився в голографічне зображення «Променя» в польоті. Учорашній день з його потрясіннями й сьогоднішня ніч, майже безсонна, виснажили його й вимили з голови все, що могло б зійти за ідею. Денис почувався, наче порожня й зім’ята консервна бляшанка.

— Отже, немає пропозицій, — вкрадливо почав Славік. — Що ж, тоді послухайте, пупсики. Народити й виховати, — він перевів погляд на Марго, — саме по собі не може бути метою людського життя. З цим справляється й корова, і вовчиця, і жучок, і павучок…

— Корова навчає своїх дітей етики та філософії? — Еллі всміхнулася. Славік залишався серйозним:

— Усього, що потрібно для коров’ячого життя. Якби етика й філософія поліпшували смакові якості антрекота, корова і з цим би впоралася.

— Корова навчала б своїх дітей бути якісною котлетою? — Денис уперше за весь ранок подивився Славікові прямо в зіниці.

— У цьому суть виховання, — Славік серйозно кивнув, не відводячи очей. — Усі покоління батьків тренують дітей бути котлетою, хоч це й схоже на навчання етики та філософії…

Кілька хвилин вони всі мовчали, дивлячись як мерехтить під стелею «Промінь».

— Увесь цей пологовий будинок, — продовжував Славік, — Усі ці діти, манежі, кашки, какашки, — це не сенс, пупси.

— А що сенс? — схлипнувши, запитала Марго.

Еллі нетерпляче ляснула долонею по столу. Денис здригнувся. Еллі дивилася на нього скаженим, вимогливим поглядом. Денис ледь помітно похитав головою; десь там, можливо, сидять експериментатори біля екрана, дивляться на їхнє перезирання. Працюють самописи. Заноситься запис у журнал спостережень: «Денис злякався й пропустив хід»…

— Промінь, — буденно сказав Славік. — Ми готові до впливу.

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

Адам голенький бігав уздовж лінії прибою і випромінював чисте щастя. Ліза ловила себе на заздрості: здається, вона така щаслива не бувала ніколи. Навіть у два роки.

Хлопчик був такий схожий на Роджера, що Ліза якось, потай від усіх, віднесла чорне пасмо кучерявого волосся на аналіз у лабораторію, і одержала висновок від «Променя»: батьківство Роджера виключене. Але звідки така подібність?!

Збоку на білому піску дибали нові люди — хто міг уже дибати; сиділи й рилися в піску ті, хто ще не встав на ноги. Ван і Микита, як два пастухи, курсували всередині череди: піднімали тих, хто впав; утішали тих, хто ридав; припиняли спроби наїстися піску — неквапливо, спокійно й природно, тому що нормальний людський досвід народжується з падінь на дупу й піску на зубах, і зайва опіка тут недоречна.

— Лізо, — сказав Адам, — ходімо в океан, візьмемо дошку!

— А хто не тренувався на березі? Хто не вміє правильно вставати на борді?

— Я вмію! І я не хочу на березі… Я хочу у хвилях, розумієш?

Розумію, сумно подумала Ліза. Я повторюю слова мого батька, ти повторюєш мої слова. Коли тобі буде десять років, ти зламаєш свою дошку й навідріз відмовишся йти в океан. А після моєї смерті ти прийдеш сюди знову, і…

Після моєї смерті йому буде не до того, урвала вона себе. Він зійде з «Променя» на Нову Землю… добре, просто на Землю. Босоніж, як на старих картинках. Тоді людям доведеться будувати перші поселення, очищати поля й приручати тварин, і жоден ледар не прийде до рукотворного океану, щоб просто покататися на дошці.

Там буде справжній океан, подумки поправила себе Ліза. І справжнє сонце над хвилями, над піною, над усією цією міццю, і якось корабель вийде з порту, заздалегідь проклавши маршрут. На старій пристані люди скажуть, що корабля більше немає — але він існує, він іде по океану, несе себе в просторі і в майбутньому.

— Усе, що було, не може перестати, — сказала вона вголос. — Усе, що виникає, уже колись було…

— Лізо-о! — Адам почав було канючити, але величезна чайка опустилася за три кроки від нього, і хлопчик не втримався від спокуси — стрибнути, майже наздогнати, почути ляскіт крил і незадоволені крики…

Вона побачила Іллю, коли той був уже за десяток кроків — зосереджений. Похмурий. Від його юнацької округлості не лишилося й сліду, останнім часом він висох, щоки втяглися, лоб помітно полисів.

— Лізо, я намагався з тобою зв’язатися. Ти не відповідала.

— Щось сталося?

— Як завжди, — він болісно посміхнувся. — Я вічно приношу погані новини.

* * *

— Кванти, у нас проблема. Через пошкодження пам’яті під час Аварії Промінь утратив частину інформації, і, можливо, продовжує втрачати. Не все так погано, але Промінь, найімовірніше, втратив проекти першого наземного поселення. Ми летимо на порожнє місце.