Пси господні

– Про… професійна, пане?

– Професійна. Відведи мене до бібліотеки і покажи мені гримуари.

Алхімік ще більше зблід і почав тремтіти. Нічний ковпак смішно зісковзнув з його голови, а вузькі груди різко ходили над трохи роздутим животом.

– Господи, – нервово засміявся він, – які гримуари, я не маю ніяких гримуарів, я чесний ремісник, плачу податки і навіть у спальні під час грішних дій не розмовляю з сатаною.

– Слухай, чесний майстер, – промовив Еркісія з непохитним терпінням. – Я прийшов до вас… ну, може, не по дружбі, але без лихих намірів. Але, можливо, вам потрібно невелике слідство? Можливо, ми знайдемо тут геотські печатки, хм? Заборонені книги, яких ти не бажаєш мені показати? Одяг чаклуна? Оскільки ти чесний ремісник, я, мабуть, зможу прийти сюди вдень разом із сторожею та трибуналом?

На тлі покритої плямами темної крамниці чесний майстер виглядав так само безпорадно, як Валленштайн кілька годин тому в яскраво освітленому, обшитому дубовими панелями коридорі замку, хоча й набагато менш налякано.

– Так як там щодо гримуарів?

– В задніх приміщеннях, – смиренно відповів власник кам’яниці, показуючи рукою дорогу.

Насправді, коли загорілося світло, задня частина магазину виявилася бібліотекою та лабораторією. Монах правильно розпізнав астрологічні таблички та печатки, що лежали тут і там, як ті, що потрібні для виклику демонів. Але йому було байдуже до них. Він спокійно дочекався, поки господар покаже відповідну полицю. Він підійшов до неї і почав знімати книжки одну за одною. При цьому він свиснув із захопленням.

– Фу, Холтцер, я бачу, що я неправильно оцінив вас. Ви не тільки знаєте свою справу, але й в курсі подій. Малий і Великий ключі Соломона, зрозуміло, ?? Picatrix навіть городяни мають у своїх домашніх бібліотеках, але Arbatel de magia veterum? – Еркісія знову свиснув між зубами. – Pseudomonarchiadaemonum? Це, можна сказати, щось нове. А я думав, що ти просто шарлатан.

– Хотів би зауважити, пане, – боязко сказав демаскований чаклун, – що я маю ці книги лише для колекціонування, я ніколи...

– Так, так, ти ніколи не викликав демонів, – перебив його домініканець, продовжуючи оглядати полиці. – Ти бібліофіл, добрий християнин і тобі такі речі байдужі. Ти не знаєш, скільки разів я це чув. Ти такий же бібліофіл, як і я, мій любий, якщо хочеш, щоб тебе вважали колекціонером, бережи свої книжки, — додав він, кривлячись при вигляді порваної титульної сторінки та брудної обкладинки одного з томів. – А сатурнові таблиці, – звернувся він до господаря, – тримаєш на столі заради жарту. Нехай так буде. У будь–якому випадку, Холтер, тут немає того, що я шукаю.

– Це вся моя книгозбірня.

– Я шукаю оригінал Апокаліпсису Баруха.

– Це вся моя книгозбірня, – безпорадно повторив чоловік і водночас зіщулився й глянув на шафу в глибині кімнати.

Домініканцю вистачило одного цього, зробленого крадькома погляду. Він підійшов до шафи й недбало почав викидати шухляди, в яких — як він і очікував — не знайшов нічого цікавого. Він почав спустошувати полиці. По кімнаті розліталися аркуші паперу, шматків пергаменту, по підлозі котилися різноманітні пляшки з алхімічними реактивами, у кутку кімнати втікав гомункул, з якого капав спирт, що вилився із розбитої банки, і господар стояв посеред цього безладу, подумки проклинаючи нічного гостя. Тим часом домініканець нарешті знайшов прихований важіль і відкрив відділення, вміло розміщене в подвійній стінці предмета меблів, дістаючи звідти стос папірусів. Він знову свиснув.

– Це арамейський оригінал? Безумовно?

– Мабуть, – відповів алхімік дуже засмучений, тому що підраховував у своїй голові, скільки дукатів він втратить за один цей візит. Рукопис обійшовся йому в ціле багатство.

– Звідки ти це взяв, Холтцер? Чи знаєш ти, що оригіналу немає навіть у ватиканській бібліотеці? Ой, не треба було хвалитися перед друзями, не треба… – цмокнув губами чернець.

– Я купив.

– Від кого? І взагалі, це не має особливого значення. Мені не потрібно знати занадто багато. У будь–якому випадку я конфіскую рукопис як заборонений. Ви, звичайно, можете зберегти гримуари для колекціонування.