Пси господні

Чорнокнижник, який виглядав так, ніби от–от заплаче, провів небажаного гостя до дверей. На вулиці вже відчувалися перші пориви весняного повітря. Вже на порозі Еркісія обернулася. Він був веселим за характером і бажав людям добра; його було змушено перекваліфікуватися, але колись його спеціальністю було місіонерство, і він любив давати добру пораду заблуканим вівцям, особливо тим, які йому подобалися. І цей бідолаха, всупереч усій логіці, був саме такою людиною.

– Холтцер, кинь все це. Диявола ти не викличеш, не обманюйся, дужо вже в тобі мало страху Божого. У будь–якому випадку, але це між нами, ця сфера зараз зазнає радикальних змін, і твої методи скоро дуже застаріють. Але Бог не пропустить те, що ти робиш. Відкинь книги і печатки, молись і працюй, і буде тобі другий шанс. Господь милосердний до тих, хто кається.

Алхімік нічого не прокоментував. Він подивився на ченця з сумішшю глибокої відрази й докору. Йому дуже пощастило, що йому вдалося вискочити з халепи таким малим коштом, і він це знав.

Еркісія вважав, що він виконав свою роботу. Час йшов. Він уже збирався вийти на вулицю, коли щось згадав і торкнувся бандольєра з гаманцями. Він повернувся до чорнокнижника.

– О, точно. У тебе є ртуть? – запитав він.

– Га?

– Чи є у тебе в лавці ртуть, питаю!

– Є, – здивовано відповів Холтцер.

– Тоді дай мені три унції. Я заплачу.

РОЗДІЛ III

На якусь мить Катаріні здалося, що її розбудило місячне світло, яке яскраво світило в кімнату крізь усі вікна. Місяць був у повні. Однак перш ніж вона змогла це повністю усвідомити, до неї дійшло, що від сну її розбудив крик, який через мить повторився. Голосний чоловічий крик з двору.

Дівчина вилізла з–під перини й у нічній сорочці побігла до входу в дім. В коридорі вона почула якісь незнайомі кроки. Дівчина трохи завагалася, але потім згадала, що знаходиться вдома, і раптом відчинила двері в коридор, щоб побачити, як шведський драгун у синьому плащі розмашистим ударом рапіри розрубує обличчя найманця в зеленому одязі. Кров хлинула на дерев'яну обшивку поруч із Катаріною.

Вона зберегла достатню присутність духу, щоб не закричати, лише відступила, але швед усе одно її помітив. Він широко посміхнувся, демонструючи неповний комплект пожовклих зубів, і простягнув їй руку в жесті безжального присвоєння. Перелякана дівчина притулилася до стіни. За спиною шведа пролунало гучне "пуф!", в якому вона впізнала тихий басовий гул пострілу. Коридор наповнився димом, посмішка шведа застигла в нього на устах. На грудях розквітла багряна троянда.

Перш ніж він встиг впасти, Катаріна помітила в коридорі ще більше синіх мундирів, і коли драгун вдарився об підлогу, вона почула серію сухих різких трісків, що відрізнялися від попереднього "пуф!". Зі стін навколо дівчини летіли осколки. Тепер вже вона заверещала – голосно й пронизливо. Не встигла вона залишитися без повітря в легенях, коли щось впало їй на спину, позбавляючи дихання. Катаріна почала борсатися. Минуло кілька секунд, перш ніж вона зрозуміла, що хтось притискає її до землі, чужа рука затискає її рота. Вона вкусила руку і запищала, коли відчула, що хватка послабилася.

– Замовкни, дурепа! Я рятую твоє життя! – прошипів їй на вухо чоловічий голос і вона знову відчула на обличчі шкіряну рукавичку. – Краузе, обережно! Пістолети!

– Та чую! – крикнув у відповідь другий чоловічий голос.

Краєм ока Катаріна помітила, як щось рухається повз них, наче тінь. Вона почула тупіт кількох пар чобіт, ще один сухий різкий постріл і дзвін схрещування лез, сопіння та лайку невідомою мовою. Вона страшенно була налякана.

Нарешті той, хто був на ній, підвівся й штовхнув до напіввідкритої кімнати, а потім з великою силою смикнув її за комір сорочки й підняв на ноги.

– Ти не можеш залишатися так, – сказав чоловік. Катаріна мало що бачила, перед очима літали плями, але цей був, мабуть, молодий. — В тебе тут є що вдягнути?

Вона могла тільки кивнути.

– Давай рухайся, одягай якусь юбку!

Говорячи це, чоловік дивився у напівпрочинені двері, за якими ще точилася бійка.

Катаріна, незважаючи на заціпеніння, дістала з шафи вовняну сукню і, керуючись засвоєною скромністю, побігла за ширму переодягатися. Вона почула, як двері до кімнати відчинилися ширше.

– Ти живий?

– Зі мною все гаразд. Де дівчина?

– Одягається.