Пси господні

Решта рушили далі, а Шенк силою повернув дівчину на південь, де в місячному світлі вимальовувався силует міста Ульм. Ледь помітним помахом руки він показав стежку, що вела з міста до замку. Катаріна побачила на ній крихітні вогники смолоскипів.

– Бачиш це, дурепа? Імператорський гарнізон, піднятий по тривозі, прямує до замку. Як ти думаєш, кому вони віддадуть тебе, якщо спіймають?

Катаріна не відповідала.

– А може, – продовжив молодий найманець, повертаючи її обличчям до себе, – ти хотіла змитися до того содоміта Ерікссона? Якщо припустити, що монахи їх не вбили, чи знаєш ти, що станеться зі шведами, коли цей гарнізон досягне фортеці, а це буде приблизно за двадцять хвилин? Га? Вгадаєш, ідіотка?

Катаріна все ще мовчала.

– Твій батько помер, дитино. – Голос найманця пом’якшав, але лише трохи. – Єзуїт вбив його до у мене на очах.

Тиша.

– І нібито стара шляхта, а така дурна. Все ще не віриш мені? Що поробиш. Ти їдеш по–хорошому, чи мені знову перекинути тебе через плече?

В місячному світлі його обличчя виглядало смертельно блідим. На щоці над чорною іспанською борідкою була смуга сажі, що контрастувала з білою шкірою, а яскраві очі тривожно світилися. Катаріна намагалася думати якомога швидше – найманець не виглядав на терплячого.

– Я піду, – буркнула вона.

– Ну. Відразу краще. Давай, нам треба наздогнати решту.

Вони прискорили крок. Через п’ять хвилин перетнули кордон лісу, а через десять – наздогнали залишки загону найманців. У самому кінці плентався сопливий і задиханий Ейве.

– Хоча б ти доказала, що варта всього цього, дитино, – пробурмотів він їй, хоча це звучало як слова, призначені для нього самого.

Шенк підштовхнув дівчину до центру колони і не відходив від неї. Вони мовчки йшли лісом. Катаріна страшенно змерзла, з її рота виходили клуби пари. Вона не мала уявлення, що робити далі, тому вирішила — за кілька хвилин до того, під час розмови з Шенком — що поки що смиренно дасть вести себе кудись у безпечне місце. Покриті інеєм дерева блищали в місячному світлі, як і втоптана поверхня дороги. Щоб не гальмувати, йшли посередині дороги. Солдати перевіряли спорядження, заряджали пістолети та рушниці, підсипали порох на полки. Вона помітила, що в деяких з них була ґнотова чи колісна зброя, а у деяких була захоплена у шведів кремінна. Північною новизною сяяли й замки пуфферів[13] Шенка. Вона знала, що це таке, тому що в дитинстві дружила з головним бомбардиром свого батька.

Батько… Перший шок пройшов, і їй хотілося плакати. Вона знала, що найманець розповів їй правду про його смерть. Якби він збрехав, її б зараз тут не було. Адже батько врятував би її, і вона б не відчула, як сильно стискається серце і щипнуть сльози в куточках очей.

Раптом позаду почувся короткий тихий свист. Один із найманців насторожено підвів голову й прислухався, мов мисливський хорт.

– Коні! В ліс!

Вони скочили між придорожні дерева, ховаючись за пнями, дорослими соснами та купами нагромадженої за зиму лісової підстилки. Солдати перевірили кремені та запалили ґноти. Не минуло й двох хвилин, як вони почули тупіт кінських копит, а за мить по дорозі промчав вершник. Один з ченців. Катаріна заплющила очі. Її останнім шансом було те, що шведи таки розправилися з папістами і тепер їдуть за нею. Погляд на кірасу з чорно–білим хрестом погасив і цю маленьку іскру надії. Тихо сидячи за поваленим буревієм стовбуром дерева, вона весь час вона відчувала ниючий холод. Дівчина дмухала на руки, щоб хоч трохи зігріти їх, але також, керуючись безпомилковим інстинктом, хотіла приховати пару, що валила з рота. Найманці закривали обличчя шарфами і комірами плащів.

На мить запала оглушлива, нічим не порушена тиша, а потім вони почули ще коней, що йшли значно повільніше, риссю. Очевидно, перший монах їхав попереду лише для того, щоб вистежити їх, можливо, щоб підняти по тривозі наступний гарнізон. Через хвилину вони побачили загін, що наближався – п'ять вершників. Разом з Ейве і Катаріною втікачів було тринадцять, але Краузе жестом, зрозумілим навіть дівчині, наказав їм залишатися в укритті.