Коли відізвалися перші птахи, найманець вважав, що більше не зробить жодного кроку, але машинально, силою імпульсу і непохитності, яких він набув за двадцять чотири роки життя з військом, він все ж таки зробив ще один крок. І ще один. І ще один. Дівчина обтяжувала його, як мішок картоплі. Всупереч здоровому глузду, Шенк був радий, що загубив свій новопридбаний кремінний мушкет у шаленій біганині лісом, бо тепер йому, мабуть, довелося б викинути його самому.
Він міг би зупинитися під першим–ліпшим деревом або на якійсь галявині, розвести невеличке вогнище, почекати, поки вони наберуться бодай якихось сил, але не хотів цього робити. По–перше, напівпритомна і змерзла дівчина, якби їй випала така нагода, проспала б – хтозна–скільки часу. По–друге, ганза чекатиме лише кілька ночей, потім вони будуть вважати їх мертвими і рушать додому до Клеве, а він не збирався супроводжувати дівчину через усю Німеччину сам, тим паче, що голландці платили їм за голову, а не суму, яку треба було б ділити. По–третє, він боявся, що якщо сяде, то вже не матиме сили підтримувати вогонь.
Коли Шенк все ж таки почав серйозно подумувати про зупинку – точніше, коли перспектива зробити ще один крок стала нестерпною, а видіння відпочинку все більш спокусливим – він побачив крихітний місток, що з'єднував береги безіменної річки. З–під мосту вибігала тоненька цівка диму.
З останніх сил він добіг до переправи і побачив, як його вцілілі товариші схопилися на ноги, мовчки дивлячись на нього. Йому спало на думку, що вони з Катаріною, мабуть, виглядають так, ніби вийшли з пекла, що в певному сенсі було таки правдою. Він став посеред крихітного табору і відпустив дівчину, яка похитнулася і впала на коліна.
– Краузе? – запитав один з найманців.
Шенк похитав головою. Катаріна більше нічого не чула і не бачила, бо, щойно торкнувшись землі, вона ефектно знепритомніла від виснаження.
РОЗДІЛ IV
Щойно Шенк поспав кілька годин, поїв гуляшу з заграбленої козлятини, яку встигли приготувати інші, і зібрався з силами, він зрозумів, що його становище не з щасливих. А саме, що йому довелося взяти на себе командування.
Не те, щоб у них в ганзі була якась субординація, вони ж не були регулярною армією, це була просто купка найманих бандитів, одна з сотень подібних, які блукали Німеччиною в пошуках легкого чи важкого заробітку; ніхто з них не обманював себе, думаючи, що вони є значною бойовою силою. Їх наймали для дрібних бійок, зведення приватних рахунків, супроводу, а іноді вони разом з іншими загонами за наказом якогось місцевого пана чи єпископа ставали гарматним м'ясом у битві за межу і три груші. В результаті, коли командир помирав або відходив, його наступником ставав не той, хто мав наступний ранг, оскільки у них взагалі не було рангів, а той, хто сам зголошувався, або за кого проголосували інші. Якщо претендентів було двоє, вони, як правило, гавкалися один з одним, поки хтось з них не уступав. Кровопролиття не було поширеним явищем. Адже вони вважали себе цивілізованими людьми.
Настільки ж рідкісною була ситуація, коли зміна командира була абсолютно очевидною для всіх. Шенк фактично вважався своєрідною правою рукою Краузе, вирішуючи для нього найскладніші справи і часто знаючи його плани раніше за інших членів банди. Однак у нього не було жодного бажання відповідати перед – прямо скажемо – групою вбивць і сукиних синів. Можливо, якби йому випала нагода очолити цю ганзу в тому стані, в якому вона перебувала два дні тому, коли було з півдюжини свіжих шибайголів, це мало б більше сенсу; зараз же їх було шестеро, які грілися біля вогнища в досить жалюгідному стані. Коли він встромив ніж у горло свого наставника, ним керував жаль – він зовсім не думав про цей неприємний побічний ефект.
Тим часом майже всі витріщилися на нього, як сороки на кістку, чекаючи, що він скаже, наче це була найприродніша річ у світі. Молодий найманець скоса поглядав на Сойку Лоренца, шпакуватого пруссака з Померанії, найстаршого серед них, але той уникав його погляду, даючи зрозуміти, що не має жодного бажання перебирати на себе спадщину Краузе.
Намагаючись виграти час, Шенк перевірив свою зброю та заглянув до дівчини, яка лежала на вошивих плащах в імпровізованому наметі з козячої шкіри. Та спала неспокійно, брудна, в пропаленій сукні, перевертаючись і бурмочучи уві сні. Одне було напевно: вони не могли залишатися під мостом – це було небезпечно чи вигідно – і їм потрібно було набратися морального духу, перш ніж продовжити подорож.