Пси господні

Домініканці та єзуїт, єдиний, хто був у чорній сутані, сповільнили ходу, наближаючись до того місця, де скромний загін зійшов з дороги. Коні стояли за кілька кроків перед ними. Вершники пильно вдивлялися в землю. Катаріна зрозуміла, що їхні сліди, мабуть, залишилися на інеї, який тонким, але все ж таки помітним шаром лежав на узбіччі тракту. Катаріна намагалася дихати як можна тихіше. Між чорним гіллям карликової сосни вона побачила Тіленхайма, якого ледве впізнала, в кірасі і з мушкетом, притуленим до луки сідла.

Монахи перекинулися кількома словами латиною. Один з вершників зробив кілька кроків ближче до Тіленхайма, щось голосно сказав, той похитав головою. Він сягнув рукою до перекинутого через груди бандельєра і витягнув з одного з мішечків якийсь предмет. Щось пробурмотів собі під ніс, тримаючи витягнуту річ у пальцях і водячи рукою по колу. Ледь чутне зітхання долетіло до Катаріни від Шенка, який присів у неї за спиною. З–під пальців ченця почав стікати мерехтливий туман, схожий на рідке світло або підпалене сяйво місяця. Туман сріблясто закрутився навколо його руки, потім розчинився навколо і почав збиратися і рухатися над головами монахів. І Катаріни. І Краузе. І двох інших найманців. Тіленхайм подивився в їхній бік.

Шенк першим зрозумів, що відбувається.

– Ходу! – пронизливо крикнув він і потягнув дівчину до лісу.

Почувся шум тринадцяти пар ніг, що кинулися в панічну втечу між деревами. Пролунало два постріли. Після цього все, що чула Катаріна, – це сопіння Шенка, власне прискорене дихання і тріск почорнілих, безлистих гілок, які били її по щоках. Шенк тягнув її за собою, мов мішок. Якби не залізна хватка найманця, дівчина б одразу впала. Через кілька секунд вона зловила ритм і почала бігти, намагаючись не звертати уваги на палаюче обличчя. Знову пролунав безладний залп. Вона почула крик, потім другий, скоріше вереск, ніж крик, який звучав так, ніби людину, яка його видала, кинули в пекельний казан. Але вона не могла озирнутися, натомість знову спіткнулася, але цього разу Шенк не втримав її. Вона впала. Не встигла вона усвідомити, що лежить у якійсь ямці, як її вже підхопили на ноги, підтягли сильні руки, і вони побігли далі. Калейдоскоп мерзлих стовбурів, порослі мохом валуни, розкидана черевиками підстилка…

Врешті–решт вони забігли в таку гущавину, що неможливо було йти в ногу. Зупинилися. Всі важко дихали, притулившись до стовбурів вузьких дерев, ймовірно, сосен, що росли рівномірно і жахливо густо. Земля, покрита хвоєю, була абсолютно сухою, захищеною склепінням гілок, а місячного світла майже не було. Коли всі заспокоїли своє дихання, Шенк витягнув з торбинки невелике огниво і почав розпалювати вогонь. У коротких спалахах іскор вона побачила його зосереджене, спітніле обличчя. Раптом він насторожено підняв голову.

– Тікаймо! – крикнув він, кидаючи огниво і схоплюючись на ноги.

Він знову схопив дівчину за зап'ястя, і вони відчайдушно кинулися вузькими проходами між деревами, натикаючись на них, чіпляючись волоссям і одягом за гілки, що звисали, ковзаючись на голках. Несподівано Катаріна відчула, як хтось сильно схопив її за волосся. Вона закричала від болю, завмерши на місці; рука Шенка відпустила її зап'ястя, і вона впала на спину, задихаючись. Темна постать перескочила через неї, прямуючи до найманця, який заплутався в гілках. Вона побачила, що чоловік, що збив її з ніг, тримав у руці зім'ятий папірець. Не встигла вона навіть зафіксувати цей факт, як якась темна постать, що з'явилася з нізвідки, наштовхнулася на її кривдника, збивши його з ніг потужним ударом плеча. Темна фігура впала, а інша тінь взялася за меч. Це було помилкою. Той, що впав, прогарчав щось, чого дівчина не зрозуміла, і тінь спалахнула вогнем. У раптовому спалаху світла вона побачила перелякане обличчя, в рисах якого впізнала Краузе. Його одяг і волосся були охоплені живим вогнем. Найманець почав кричати.