Пси господні

Двоє швейцарців у хрустких кірасах схопили його внизу сходів і, навіть не намагаючись бути ніжними, потягли назад на другий поверх. Всі мешканці не дуже респектабельного місця кудись зникли, справедливо вирішивши, що це не їхня справа. Один із охоронців відкрив двері, а інший кинув архіпресвітера всередину. Коли полонений підвівся з жахливо запорошених дощок, він побачив високого худорлявого чоловіка з іспанською борідкою, який невимушено оперся на єдиний відносно чистий предмет меблів у всій кімнаті: на стіл. Монтальто дуже добре знав, хто цей чоловік, тому не дивився йому в очі. Він просто опустив голову.

– Джамбаттіста, мій друже. Ви справді і тут живете? Стандарт досить низький, – пожартував гість, витираючи чоло тильною стороною долоні.

Він не дочекався відповіді.

– Ти не думав, нібито ніхто не помітить твого зникнення, правда?

Цього разу тиша тривала досить довго, щоб священик, що стояв на колінах на підлозі, відповів.

– Н…ні, ваше преосвященство. Я знав, що помітять.

– Так чому ж ти все–таки втік? Розумієш, мій любий, якби ти спокійно сидів у своїй майстерні, не висовуючи звідти свого носа, як ти це робив п’ять добрих років на папській службі, ти нікого б не цікавив. А потім, бац, заходжу до канцелярії, лихо, паніка, біда, бо архіпресвітер Монтальто кудись зник, як камінь у воду. Уяви собі, я спочатку зовсім не хвилювався. Шкода, подумав, можливо, йому довелося раптово виїхати; звичайно ж, не можна так просто поїхати без попередження, ти отримаєш догану, але це не привід для трагедії. Тим часом у відділеннях шум. До єретиків утік, кажуть. У нього, кажуть, роман. А я заспокоюю їх: "Не бійтеся. Перш ніж ви зможете забути половину своїх пліток, старий Джамбаттіста опиниться там, де йому потрібно бути, чи то у своїй алхімічній норі". Але проходить перший тиждень, другий тиждень, третій… Уявляєш, що я там переживав, переживаючи за тебе?

– Я впевнений, що Ваше Високопреосвященство зовсім не морочив собі голову таким...

– Морочив, архіпресвітере. – У голосі високого чоловіка була сталь. – Ти не знаєш, скільки я займався цим. Тим більше, що ти, як дурень, залишив асистента в академії. І знаєш, що він нам сказав?

– Луїджі – розумний молодий чоловік, ваше високопреосвященство, але не варто всьому вірити…

– Він нічого нам не сказав, Джамбаттіста. Нічого. Бо перед втечею ти майже півроку замкнувся у своїй майстерні, нікого не пускав і жив на хлібі та воді, що помітно по твоїй поставі, бо ти дуже схуднув, любий. Тож зараз ми йдемо до академії, щоб ти поділився своєю роботою. Ти, мабуть, розумієш, що Servus Servorum Dei[1] не може утримувати дармоїдів. Ну, встаньте з підлоги, негайно! Охоронець, ти знаєш, куди ми йдемо!

Монтальто не мав жодної надії, коли охоронці штовхали його древками алебард через темні вулиці Риму. Випадкового спостерігача могла б ввести в оману щойно розіграна сцена, але кардинал Барберіні, незважаючи на свій комедійний талант, аж ніяк не був веселим. Хоча він і був відзначений розумом, в історії Джамбаттісти розумові не було місця, а тільки чисте божевілля. Тому архіпресвітер смиренно переставляв ноги. Він навіть не хотів удавати, нібито опирається. Барберіні, абсолютно невідповідний своїй посаді, в трьох кроках йшов за ними..

Після того, як вони пройшли кілька кварталів, перетнули смердючий канал, пройшли порожніми коридорами академії й опинилися перед великими підвальними дверима своєї майстерні, Джамбаттіста зрозумів, що в нього немає ключа — він його давно загубив, на самому початку свого втечі з великого міста, припускаючи, що він йому більше не знадобиться. Його початковий план полягав у поспішній втечі, проїзд через Тоскану та Міланське герцогство до Швейцарії, де він міг би жити серед кальвіністів – якщо не в мирі, то принаймні не в страхові – але відчай паралізував його і прикував до Риму міцніше, ніж будь–які ланцюги. І саме цей втрачений ключ став останньою іскрою надії, яку він міг зібрати, і оскільки він кілька днів був наляканий і божевільний, йому навіть на думку не спадало, наскільки абсурдним був цей імпульс. Він майже з полегшенням сказав:

– Ми не підемо всередину! Я загубив свій ключ!

– Але це не біда, друже, – відповів Барберіні, даючи знак швейцарцям, які швидко прорубали алебардами дірку в дверях і відчинили їх.