Пси господні

Вони зайшли всередину. Вартові почали запалювати смолоскипи та лампи, а Барберіні грів руки, потираючи їх, незрозуміло нащо, бо ж було літо. Архіпресвітер обвів поглядом знайому обстановку, ніби вивчав обличчя знайомого, якого давно не бачив. Усе було так, як він залишив – великі дистиллятори, які він використовував для дистиляції реактивів, свинцеві злитки для лиття, навіть алхімічна піч була повна тих самих шматків дерева, які він палив у ній кілька місяців тому, знайомі книги та папери були розкидані по столах. Знайоме сузір’я Рака, яке в цю пору року завжди було його нічним супутником у навчанні, мерехтіло у вікні підвалу.

– Гаразд, – порушив мовчанку кардинал, владним жестом вислав охоронців за двері. – У нас є майстерня, у нас є алхімік, у нас є світло, ми одні. Покажи мені, з твоєї ласки, що ти виявив такого жахливого, що раптом покинув свою оббиту шовком спальню, щоб утекти до цього борделю, де, дозволь мені додати: не без проблем, ми тебе знайшли. Тому що, друже мій, — тут голос Барберіні знову набув твердості найчистішого металу, — я не повірю, що ти нічого не відкрив.

???

Барберіні знадобилося кілька годин, щоб розібратися з справою Монтальто, повернутися до своїх покоїв, скинути маску інкогніто, вмитися й надіти червону кардинальську сутану. Йому одразу стало легше. Щоправда, цивільний одяг був набагато зручніший і вигідний, але сила звичок призвела до того, що він відчував повноту себе тільки в духовному одязі; в ньому реалізувалася і спочивала вся його сила і могутність. Він наказав подати сніданок. Під час їжі він думав, хоча насправді йому не було про що думати. Він чудово знав, що робити далі. Тому відразу після того він пішов до дядька. Була дев'ята ранку. На будівельних риштуваннях біля нової колонади Апостольського палацу метушливо бігали каменярі та спеціалісти, що надзирали за будівництвом вражаючої споруди. Треба визнати, що Інокентій, який розпочав будівництво, мав грандіозний розмах – новий палац на площі Святого Петра стане перлиною в короні католицької імперії.

Урбан VIII не давав аудієнцій в ці години, але Барберіні мало цікавився цим. Як суперінтендант Папської області та племінник Святішого Отця, він мав привілей бути в його присутності в будь–який час дня і ночі. Цим він скористався і цього разу, не соромлячись увійшовши до папського офісу. Він сів навпроти дядька, по другий бік вражаючого секретарського столу. Він трохи почекав, поки папа відірвався від документу, який вивчав. Він не чекав, тому прочистив горло.

– Ваша Святосте…

– Франческо, – нарешті сказав Урбан, не відриваючи очей від паперів. – У мене хороші новини. Бреда капітулювала. Філіп будь–якої миті в’їде до Нідерландів.

– Коли?

– Близько тижня тому. Але я бачу, що тебе щось непокоїть, – додав Святіший Отець, нарешті відкладаючи документи та дивлячись на свого племінника карими очима.

– Я знайшов Монтальто, – оголосив він. – Того зниклого архіпресвітера , – додав він, бачачи, що дядько не дуже розуміє, про кого йде мова, а потім коротко резюмував сумну історію.

Папа на мить замовк.

– Ви довго його шукали. Надто довго.

– Мені навіть на думку не спадало, що цей ідіот залишиться в Римі, – виправдовувався Барберіні. – Спочатку мені потрібно було виключити інші можливості: коханку, борги, дезертирство...

– Неважно. Що ви плануєте з цим робити? Показовий суд?

Кардинал вагався.

– Дядьку… Це буде трохи складніше, – обережно почав він. – Якби мова йшла про просту магію, виклик демона чи ворожіння, процес міг би спрацювати, але це є набагато гіршим. Я гарантую, що Монтальто ніколи в житті не тримав ґримуарів[2], і він надто наївний і занадто боязкий, щоб вступати в будь–які справи з Сатаною. Враховуючи все, що відбувається останнім часом, новини з Лейдена, історію з Тулузи, того монаха з Салонік, торговця з Флоренції...

– Що з ними?

– Мені здається, що це не поклонники сатани, і не звичайні хитруни, божевільні алхіміки та геотисти.

– Так хто вони, і що порадиш?

– Хто? Це те, що потрібно визначити. І можу лише порадити бути обережними. Напевно, усі арамейські книги мають бути конфісковані…

– Так, це єдиний спільний фактор. Але на милість, Франческо, це найкращий спосіб змусити будь–кого, навіть найдурнішого і найскромнішого священика в Європі, почати переглядати бібліотеку. Крім того, є єретики, і ми їм нічого не заборонимо. Ні читання арамейською, ні підписання цирографів[3].