Пси господні

Йому пощастило залишитися у своєму замку і стежити за селянами — самі ж знаєте, що відгодовує коня[4]. Його родина віддала належне війні. Двоє його синів, шуряк, дядько, тесть, сват та інші яблука з довгої бессерерської генеалогічної гілки були розкидані по всій Німеччині, воюючи в різних загонах, від австрійських до шведських, від гесенських до баварських. Даніеля милостиво залишили на самоті. Той факт, що він був немолодий, і що він пройшов через свої війни, допоміг, і заступництво регента Юлія Вюртемберзького, який не міг багато зробити сам під час імперської окупації, не зашкодило, але він все одно знав, що і кому шепнути. Принаймні до тих пір, поки він не взяв герцога Еберхардта під руку і не відправився на північ до табору Густава Адольфа, сподіваючись, що той зможе перемогти папістів, і юнак матиме чим керувати.

Тож граф залишився і доглядав за селянами чи принаймні за тими їхніми залишками, яких не проковтнули недоїдені шлунки військ двох армій, що воюють в ім’я одного Бога. Колона мушкетерів, швидше за все, габсбургських, уже рушила, коли він знову затупотів ногами. Стрільці прямували на північ, і з наближенням березня в повітрі помітно потепліло. Березень – чи то танення снігу, війна і цирк на колесах. І так вже п'ятнадцять років.

За річкою з туману проступали ледь помітні обриси міста Ульм.

Серед різних причин, чому граф, чоловік за шістдесят років, але все ще здоровий, залишився в Обертальфінгені, полягала в тому, що його маленький замок охороняв в’їзд до вільного міста Рейху. Після п’ятнадцяти років війни ніхто, ані католики, ані протестанти, не були зацікавлені в дорогих облогах фортець, і маєток Бессерерів не був неприступною зірчастою фортецею[5], але все ж був певною перешкодою на шляху до Дунаю та південної Швабії, чи навпаки – до полів Саксонії та Тюрінгії. Тому протестанти, які завжди могли розраховувати на невелику допомогу графа, залишили його в спокої, а імператорські не наполягали на тому, щоб ставити власний гарізон в фортеці, побоюючись, що граф під тиском приєднається до протестантів. Навіть гарячий, архікатолицький курфюрст Баварії уникав Обертальфінгена зі своїми військами, знаючи, що опиниться в дуже незручній ситуації в його стінах. Однак ця врівноважена домовленість була такою ж нестабільною, як монета на лезі рапіри, і будь–коли одна зі сторін могла змінити умови неписаної угоди. Але граф лаявся не тому.

Економ непомітно підкрався до нього, багатозначно відкашлявшись. Почервоніле від вітру опухле обличчя ольденбурзького селянина, котрий невідомо звідки взявся в Швабії, до того ж незбагненною іронією долі отримав посаду.

– Поганий рік, сер, – сказав він з чітким північнонімецьким акцентом. – Поганий рік. У зерна у сховищах небагато. Добре, що вже весна.

Даніель не став коментувати ці відкриття.

– І цей не буде кращим, пане. Жахлива поразка на півночі, Валленштайна повністю розбили восени. Кажуть, єретики підписали угоду з дияволом. І все це від того.

Граф все ж не потрудився ощасливити слова економа коментарем. Не в останню чергу тому, що той був ідіотом, який отримував незрозумілу — і, мабуть, непереборну — насолоду повторювати речі, абсолютно очевидні й відомі всім. Тому що звістка про листопадову поразку Валленштайна під Лютценом дійшла до Тальфінгена вже в грудні разом із чутками про сатанинські практики протестантів, які мали забезпечити їхню перемогу. Не кажучи вже про те, що економ, який з незрозумілих для всіх причин залишався при папізмі, протягом шести років послідовно відмовлявся змиритися з тим фактом, що його господар є лютеранином, і щоразу роздумує вигнати його під три чорти кожен раз, коли підлеглий повторює: "Горе, пане мій, єретики! Горе!". Проте скотиняка з півночі дуже добре знала свою справу, і тому йому все ще було місце в графському замку. Без нього мало чого було б у коморах – нічого б не було. Як і в Аулендорфі, куди Даніель нещодавно тихенько відправив десять бочок уже зіпсованої через тривале зберігання пшениці.

– Горе, пане. Страшні часи. Цей рік не буде кращим, — завершив свій простий монолог економ, похитав головою, не злякавшись відсутності відповіді, і пішов. Мабуть, його потреба в самовираженні була повністю задоволена.

Хазяїн Оберхалфінгена не рухався зі свого місця. Він озирнувся, вилаявся, потупотів і задумався. Йому не потрібна була селянська мудрість, щоб знати, що цей рік не буде кращим. Перші бруньки на деревах ще не з'явилися, а все виглядало вже погано. Хоча б через несподіваних гостей.