РАЙ.центр

— Ні-і-і-і! — У дядька при дорозі підломилися ноги. Упав на холодні трамвайні рейки і заплакав.

Куми остовпіли. У Свирі з рук випав хліб із салом. Він пхикнув услід хижому чудовиську, підняв дорогоцінну їжу, обтрусив. До рота донести не встиг — чергова автівка промчала крізь кумів, обдавши їх смородом. Свиря закопилився, вороже глянув навкруги.

— А може, і не дуже подобається... Треба Богові пожалітися. Що це у нього за іроди по райських кущах гасають?

— Я так собі міркую, куме Свиря, пагорбами треба пробиратися... — вирішив Микишка.

Макс тис на газ, хоча геть не розумів — що робить, навіщо? Розумна голова випускника Лондонської школи економіки (LSE) не працювала, наче несподівано вийшла з ладу, ніби вмерзла у велику льодяну кулю і відмовила. Лід потроху танув, голови не відпускав, лився на плечі важкою чорною смолою.

Такі у нас жарти? «Повернися і знайди свідка! До ранку нейтралізуй! Влаштуй у готель, а потім буде зрозуміло, що робити далі!» — кричав у мобільний батьків помічник Рома Шиллєр.

Повернися? І де його шукати, того свідка?

Макс крутонув кермом, виїхав на порожню зустрічну смугу поближче до Володимирської гірки і побачив дядька — той сидів на холодних трамвайних рейках під гіркою біля дороги, сльози втирав.

Макс залишив автівку біля узбіччя. Ноги — до дядька, очі — на Дніпро. Зупинився: такі у нас жарти? Міст вилизаний, річка нерухома. Що сталося? І... де Люба? «Максе, швидше! Не вистачало, щоб ще хто-небудь помітив!» — Ромин голос у вухах. Вкотре глянув на тиху воду, пішов до дядька.

Зупинився коло нього, а що казати?

Дядько підвів голову.

— Ти? — очманів. Та з розмаху по щоці — лясь! — Ах ти ж, скотиняко! — Та за грудки. — І хто тебе тільки народив, падло?! — На землю повалив, у шию увіп'явся. — Задушу виродка! Задушу і мертвого до міліції потягну! Що ж це ви, багаті та пихаті, собі тільки дозволяєте? Га? Щоби живу людину...

— Пусти... — хрипів Макс. — Пусти...

Дядько наче отямився — шию відпустив. Сів на землю поруч із Максом. Аж труситься от люті.

— Дякуй, підсвинку, що не хочу гріх на душу брати, а то би... Та вставай уже! Де тут у вас міліція найближча?

— Чекайте... — Макса теж трусило від несподіваного, образливого болю. Ледь від землі відірвався. — Я... Я вас шукав... За що?

— За що?! — дядько підхопився, на дорогу глянув. — Хлопців двоє... Посеред дороги йшли... А ти своїм «жигулем» — на них.

— Це не «жигуль»...

— Та знаю, хай би ви всі на «жигулі» попересідали, падлюки! Ти хлопців збив!

— Чекайте... Да... давайте за... заспокоїмося. — Макса трусило вже балів на сім за дев'ятибальною шкалою. — Які хлопці? Я нікого не збивав. Клянуся! Ну я ж не самогубця! І не кретин. Подивіться на дорогу. Нема нікого. Чисто.

Дядько з сумнівом поглянув на Макса, потім — на дорогу. Проїжджою частиною у бік Лаври рухалися автівки — жодних ознак ДТП. Чисто. Дядько аж сплюнув спересердя.

— От холера! Мабуть, фари ваші сліплять... Таке привиділося... Макс для годиться знизав плечима, мовляв, буває. Торкнувся рукою здушеного горла.

— Вибачай, синку, — знітився дядько.

— Все нормально. — Макса ще трусило. — Я повернувся, бо ви... Ви щось спитати хотіли, а я, здається, обійшовся з вами не дуже... — замовк. — Нерви...

— І у тебе нерви? — дядько на Макса здивовано. — Оце так... Бідуєш? А я думав, ви тут усі ситі... — Хвильку подумав, багатозначно: — А-а-а... Розумію... Дівчина?..

Макс перелякано смикнувся, вкотре оком на Дніпро: нікого. Побіг до автівки, відчинив дверцята.

— Сідайте, сідайте! Організую вам відпочинок у готелі. А зранку допоможу у справах. Ви ж у справах до Києва приїхали?

— Допоможеш? — всміхнувся дядько. — Ти коли від мамчиної цицьки відірвався?

Макс непевно махнув рукою, мовляв, просто повірте, не мучте питаннями, не можу говорити!

— Для мого батька у цій країні зачинених дверей немає.

— Он як. Ну добре. Бери мене під свою опіку. Цілий район тобі дякуватиме, як допоможеш. — Замовк. — А звати тебе як?

— Макс. Максим Сердюк.

— А мене Іваном Степановичем кличуть. Лікар я. Гусько Іван Степанович, — назвався круглий, як гарбуз, дядько ввічливо.

День перший