РАЙ.центр

...Вовка Сердюк чвалав порожніми вулицями до батьківської хрущовки і з усією очевидністю розумів — це кінець. Перепечай — тварюка крута і жорстока. Й найменшої похибки не пробачає. А тут таке... Ні, якби мова йшла про будь-яку іншу дівчину з обкому комсомолу, Вовка Сердюк навіть не вагався б. Зазирнув би у кабінет і пішов собі далі: сам мало не усіх колежанок по обкому перепробував на столі серед інструкцій, планів заходів і роздрукованих лекцій з марксизму-ленінізму. Але це була Соня. Тендітна, романтична, замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш — червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. Розстроївся: ну тварюки ж! Невже їм підлеглих підстилок не вистачає?

— І якого... мене туди понесло?! — із розпачем.

Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.

— Володимире Гнатовичу...

Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся — чого ти прийшла, Соню?

— Зранку... до міліції йду... — Слова, мов іскри з каменя. — Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє...

Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.

— Зачекай, зачекай... — у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.

Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього — як чорт від ладану.

— Не підходьте!

— Та добре, добре! — Руки догори — здаюся. — Дай подумати, як тобі допомогти.

— Зранку до міліції зі мною підете? — розплакалася.

— Знаєш, Софіє... Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога — орда бійців, а на твоєму — тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.

— Володимире Гнатовичу...

— Я думаю, Софіє! Думаю... І ми... — Серце у п'яти. — ...зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.

— А ви?

— А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що... — замовк.

— Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?

— Телефоном викликали...

— Хто?

— Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко... Сказав, терміново треба документи передрукувати.

Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.

— Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. — Замовк, на зарюмсане дівча глянув — ех, устигли раніше за нього.

До ранку мізки парив. І туди підеш — усе втратиш, і сюди — по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.

— Це твій шанс, Сердюче! — зашепотів гарячково. — Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.

— Що? — запанікував і без того розгублений Вовчик.

— Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії — за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора... Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти — свідок.

— А ти де був? — не втримався Сердюк.

Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.

— За горілкою відіслали, козли. — Сердюка за руку ухопив. — Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.

— Там ще й другий був.

— Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш — назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая — другим секретарем обкому комсомолу станеш.

— Завтра? — з переляку бовкнув Сердюк.

Головний комсомолець зиркнув уїдливо.

— А ти чого сюди прийшов?

— Перепечай викликав, — збрехав Вовка.

...Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.

— Що, покидьку? Торгуватися прийшов?

Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:

— Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю... вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв... Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.

Перепечай примружив око, уважно глянув на Сердюка.

— Ну і чому вона мовчатиме місяць? Хвора чи дурна?

— Я переконав її, що у міліції вже розглядають заяву про зґвалтування.

— І хто її написав?

— Я... мав написати, — видихнув Сердюк, додав урочисто: —