Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Стрілянина тривала всього хвилин пять і зразу замовкла. Сталося щось незрозуміле. Ми знали Б., що він швидше згине, а не зійде з шляху та й людей він умів в руках держати; ми знали, що він зупинятиме ворога до останку. Ніяк не вірилося, щоб так швидко німці зліквідували наші найліпші сотні (там були Кирилівці й Гусаківці).

І ми не помилилися. Вже на захопленому в німців коні пригнався посланець з повідомленням од Б., про блискучий успіх.

Німців йшло всього один курінь з батареєю гармат. Наші зробили засідку коло Гусакова і за п'ять хвилин усе скінчили. Захопили до полону більше трьохсот німців при трьох старшинах, цілу батарею гармат з великою кількістю амуніції.

— Зараз буду обстрілювати ремісничу школу, — закінчував своє повідомлення Б.

Німці в Звенигородці знали про допомогу з Умані; вони чекали її щохвилини. Тому не зважаючи на великі втрати, вони держалися. Обсадили невелику частину міста з трьома найвищими будинками: горілчаним складом, комерційною школою і ремісничою школою. Цілий боронений німцями район мав форму приплесканого трикутника з зазначеними будинками на кожному розі. Маючи значні запаси амуніції, вони могли триматися досить довго. Не зважаючи на те, що повстанці лізли з всіх боків, кожний раз їх відбивали з великими втратами.

Спершу ми надіялися на перемогу ще сьогодні. Б. почав обстріл. Німці відгадали, що стріляє їх батерія і щоб показати район, де вони ще трималися, виставили свої національні прапори на куткових будинках. А Б. цілив якраз по прапорах.

Перемога під Гусаковом швидко стала відомою всім повстанцям. Настрій піднявся. Дано наказ захопити один з куткових будинків (горілчаний склад) і таким способом поставити в дуже трудне тактичне становище німців.

Шевченко хвилювався. Він говорив, що коли повстанці візьмуть штурмом німецький район, то не буде сили зупинити їх, щоб не перебили захоплених оборонців; так озвіріли люди від довгої боротьби за місто.

Атака на горілчаний склад була піддержана бомбометами і мінометами. В той же час Б. уперто бив по ремісничій школі.

По завзятім штурмі повстанці таки захопили горілчаний склад. Дивно, що, не зважаючи на все, вони не перебили полонених німців, а припровадили їх до штабу.

Перелякані «камради» не знали, що з ними буде. До них вийшов Шевченко і, звернувшись на добрій німецькій мові, підбадьорив їх, гарантуючи від обид і смерти. «Камради», дуже здивовані, що їх ніхто не ріже, а ще більше, що поміж повстанцями є люди, які так добре говорять по німецьки, кивали головами, усміхалися.

В ту хвилину на мурах ремісничої школи показався білий прапор; ще за хвилину і такий же прапор повівав над комерційною школою. Зупинився клекіт гармат і цокотання кулеметів. Полонені нижче похилили голови. А в місті і коло міста розлягалося радісне «слава» переможців.

До повстанчого штабу прибула делегація. Вона мала уповноваження від солдатської ради. 3 інформацій виявилося, що німці, побачивши своє безнадійне становище, зорганізували свою раду, яка взяла на себе переговори з повстанцями. Здається, то був перший «совдеп» у великій німецькій армії.

Умови для німців були тяжкі. Коли в попередніх переговорах від німців вимагалося тільки невтручання в українські справи, то тепер справа виглядала зовсім інакше. Дядьки почували себе переможцями; були свідомі, що німці не прийняли попередніх умовин і тому вина за жертви, понесені в останній день, була на них; дядьки були свідомі, що німецька команда не додержала договору і почала втручатися до справ, які до неї не належали. Отож і засвоїли собі відповідний тон.

— Не погодилися тоді (на передодні), то тепер мусите погодитись. Тепер ви наші полонені й нема чого довго теревені розводити. Будемо поступати з вами по закону так, як ви з нашими поступаєте в Німеччині; будете нам буряки сапати та на цукроварнях працювати. Досить даром хліб наш марнувати, — так формулювали свої вимоги дядьки.

Перед німцями було два шляхи, або загинути всім до одного в нерівній боротьбі, або віддатися на ласку переможців. І німці вибрали друге. Вони віддали свою долю в руки селян, яких так недавно помагали катувати. «Русскіе офіцери» ніколи не посміли б наблизитися до Звенигородщини, коли б за ними не стала велика німецька армія, дужа своєю дисципліною та любов'ю до батьківщини, озброєна останніми винаходами військової техніки.

Німці вже не боронили карателів. Останні згинули від селянських куль. До людей, котрі не боролися за хоч би яку ідею, які дбали виключно про свої вузько-еґоїстичні інтереси, які катували не тому, що катувати було неминуче потрібно, а так собі «для опита», як говорять, з любови до штуки, не могло знайтися жалю.

У вечері я переїхав до міста, де весь час перебувала моя родина. По умові з Левком Шевченком не мав я виявляти свого відношення до руху. Тепер авторитет Левка Шевченка піднявся на таку височінь, що можна було сміливо обійтися без «участи» Павловського та моєї.

Я не виходив з хати. На другий день по захопленню Звенигородки по головній вулиці вели полонених на села «сапати буряки».