Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Нарада командуючих дивізіями 16 лютого (с. Москалівка на Золотонощині) постановляє покинути Лівобережжя і вирушити на захід. Армія недовго перебувала по лівому боці Дніпра, а зробила чимало. У наказі армії ч. 39 від 16 лютого (с. Москалівка) дана оцінка перебування армії на Лівобережжі і передбачається великий похід на захід. Там говориться: «Наша армія перейшла на лівий бери Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час нами були зайняті Черкаси і Золотоноша і зроблена велика агітаційна робота; селянство побачило, що наша армія існує. Після цього армія повинна перекинутись на правий берег Дніпра. Нашій армії знову доведеться відбути великий похід, котрий може протривати до місяця, а за цєй час справа нашої армії повинна стати на державний шлях». А в наказі Київської дивізії ч. 34 від 16 лютого (с. Васютинці) додається: «Зіпсована вся продовольча політика ворогів на Полтавщині», бо й справді, куди тільки долітала чутка про иас, там зараз же селяни переставали давати хліб росіянам, а зібраний разбирали назад.

Уже на правому березі Дніпра був одержаний згаданий вище лист І. Мазепи. Цей лист переконав нас, що рухатися на захід треба негайно. Його лист прочитали командуючі дивізіями в с. Баландині. 1. Мазепа писав, що в кінці січня 1920 року він їде на побачення з Петлюрою, бо «події розвиваються занадто швидко, і ми мусимо бути готові до відновлення державної справи в найкоротшому часі… Поки що вирішуйте самі вкупі з Галицькою Армією шодо найближчих операцій армії, чи посуватися на південь чи на захід»… Через декілька днів зміст цього листа був відомий цілій армії. Сам лист позитивно вплинув на армію: бачили люди, що не одні вони поневіряються у боротьбі з ворогами Батьківщини.

Посуваючись на захід, армія 3 березня 1920 року приш рішення перейти на правий берег р. Бугу, однак 5 березня ситуая значно ускладнюється. Виявилося, що в районі Бершаді стоять частини Другого Галицького корпусу. Він був нібито червоним. Треба було зробити якось так, щоби провести в життя своє рішення і галичан не спровокувати. Найкраще було би обійти поза районам розташованих галицьких частин, але на цілу сотню верст ні вправо, ні вліво не залишилося ні однієї переправи; що не зруйнували за час війни, те весняна вода залила. А проти Бершаді був поганенький залізничний місток, який легко можна було пристосувати для переправи. Ми були певні, що з галичанами в нас не дійде до бійки, і ми без затримки пройшли би через цей район. Та після того й галичани мусили йти за нами, бо росіяни, безперечно, їх роззброїли би і покарали за перепуск нашої армії. Відповідний момент для спільної акції обох українських армій ще не прийшов.

У нашій армії ніхто не вірив у галицький більшовизм. Це підтвердила й розвідка. 4 березня вона донесла, що «галичани знаходяться в районі Бершаді і, оголосивши себе боротьбистами, тримаються нейтралітету». (Звіт штабу армії 5 березня ч. б9). У наказі Київської дивізії ч. 49 від 8 березня з приводу цього говориться: «у м. Бершаді стоїть Другий Галицький корпус, прикрившись червоиим прапором».

Під натиском російських комісарів галицькі частини стали в бойову готовність проти нас. Місто Бсршадь спішно перетворювалось в імпровізовану фортецю: навколо плутались дроти, на вулицях з'явилися барикади, з вікон найвищих будинків стриміли кулемети — ои яка грізна постава! Проте ми не журилися — занадто вже раділи галичани успіхам нашої партизанки; наша популярність між ними була таки чималою, Негрізна постава галичан примусила нас більш розважливо поставитися до переходу через р. Буг. Були для того більш серйозні причини.

Уманські газети від 6 березня 1920 року в оперативному звіті російського командування подавали: «нами зайнято м. М'ясківку і Томашпіль. У тридцяти верстах на південний схід від Летичева ідуть уперті бої з невеликими силами ворога». Було видно, що російеько-польський фронт досить близько від нас. Після нашого переходу через Буг почалося стихійне приєднання Української Галицької Армії до нас. Галичани зірвали би з росіянами, а ми не знали, як ставляться до нас поляки. Надії на велику прихильність поляків у нас не могло бути. Правда, ми вже мали відомості, що десь не то в районі Могилева, не то біля Кам'янця була якась наша частина, котрою командував Ол. Удовиченко. Але ми не знали про його стосунки з поляками. Від І. Мазепи обіцяних відомостей не одержали.