Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Одержані нові відомості про рух Чотирнадцятої Російської Армії з півдня на польський фронт ше більше переконували мене, що час до прориву на захід ше не прийшов. Такий прорив, на мою думку, мусив бути зроблений у момент найкритичніших боїв між росіянами і поляками. Тоді була би змога для нас використати важке становище їх обох. Я в категоричній формі заявив, що йти на захід зараз є річчю недопустимою. Мене підтримав енергійно Гулий. Нарешті до нас прилучився і Омелянович-Павленко. Для решти нічого не залишалося, як погодитися на подальшу боротьбу в запіллі.

Починаються наші демонстрації. Майже одночасно різними дивізіями армія захоплює Гайсин, Умань та Ольвіополь і залізничний вузол Христинівка. З повітів Гайсинського, Липовецького, Уманського, Звенигородського, Ольвіопольського зникає окупаційна влада або гине від козацької руки. Доходить до заворушень у Вінниці та інших містах Правобережжя. Цього разу знову використовуються міста для друку відозв.

І. Мазепа, що, властиво, один з членів уряду підтримував зв'язок з армією, дійсно почув, де ми, йому довелося більше місяця блукати по наших слідах, здоганяючи армію, бо армія, не чекаючи контракції ворога, зникла в степах Херсонщини.

До цього часу червоні росіяни провадили агітацію проти «про- фесіональной партізанщіни» та «бандітізма», не називаючи імен керівників. Тепер вони не мали рації того робити, бо населення цілої України через свої організації було добре поінформоване, хто і для чого провадить оту «партізанщіну», що сіллю в оці була росіянам. Посипались прокльони всіх комуністичних російських святих на голови поводирів. Усіх нас поробили «бившімі царскімі генераламі», хоч ні одна людина в цілій армії ніколи не була російським генералом. Чомусь мене лаяли гірше навіть від Омеляновича-Павленка, хоч, мені здається, я того й не зробив, бо швидше був революціонером, ніж контрреволюціонером. А головне, що знали мене лише як революціонера. Та це не перешкодило росіянам назвати нас «болеє злостнимі контрреволюціонсрамі, чем сам Денікіи». Може, й тут вони мали рацію, бо Дснікін хоч боровся проти «Совєтскаго Русскаго Государства», то власне хотів тільки здихатись «Совєтскаго», але «Русскоє Государство» для нього було є таке миле, як і для московських революціонерів, що дивилися на революцію, як на засіб панувати над світом, а ми все підкопували — і «совєтскоє», і «русскоє».

Відбились наші операції і на настроях Української Галицької Армії. Там побачили, що ми не жартуємо, і почали теж готуватися до якихось акцій. Галичани вислали з Бершаді посланців до нашої армії. Ці посланці (один із них поручник Сайкевич, прізвище другого мені не відоме) догнали Омеляновича-Павленка в Умані, де одержали від нього якусь таємну директиву, зміст директиви не відомий, бо я в той час був далеко від Умані.

Після складних маневрів протягом цілого місяця, великих маршів, часом надзвичайно ризикованих боїв армія вийшла в значений район Анієва, Балти, Бірзулі. Ціль виходу в той район зазначена в наказі армії ч. 67 від 17 квітня 1920 року. «Щоби цілком бути інформованими про стан в районі Ольвіополя, Ольгополя, Бірзулі (Балти), Тирасполя та Одеси» — говорить наказ.

22—24 квітня 1920 року відбулися бої, в котрих ми всі сили, що були в росіян на півдні, знищили. На 25 квітня армія скупчується в районі Ананієва, Балти, станції Любашівки. Про ситуацію на півдні в наказі армії ч. 73 від 25 квітня говориться: «За одержаними відомостями від власної агентури — в районі Одеси, Миколаєві значних ворожих сил нема. У самих містах помітна паніка. За тими ж відомостями на відтинку Могилів-Подільський — Вапнярка комуністи одноцільного фронту не мають. Наші війська на цьому фронті окопалися».

Яка кількість «наших військ», яке їх відношення до поляків, які вони ставлять собі найближчі завдання, ми нічого не знали. З-поза кордону ніяких інформацій не одержано. Знову без якого-будь зв'язку з еміграцією треба було приймати рішення, куди йти: на південь чи на північ.

Одеса, Миколаїв, Херсон тягли нас на південь. Оволодіння побережжям Чорного моря розкривало перед нами широкі політичні перспективи і давало великі економічні вигоди. Усі дані промовляли за тим, що захопити південь не буде важко для нас.

Правда, був ризик, що росіяни намагатимуться скинути нас у море, але де не було ризику? Політика промовляла за рух на південь.

Посуваючись на північ, ми наближалися до Української Галицької Армії та до тих військ, що «окопалися». Була надія, що нарешті ми добудемо відомості про нашу закордонну політику.