Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Діяльність Північної Групи наробила чимало клопоту росіянам. Швидко вся комуністична преса зарепетувала про «біч партізанщіни» та «професіональний бандітізм». Але їхній галас у населення викликав настрої, корисні для нас. До кого не доходили наші листівки, той з російських газет довідувався, що «не вмерла козацька мати». Надзвичайно цікавий психологічний факг: українське село інтуїтивно відчувало, що всякий, хто шкодить росіянам, є корисним для України. Як жаль, що політики наші не мали такого інстинкту! А росіяни навмисне приховували імена керівників армії, бо між ними були люди, про яких населення знало вже, що не були вони ні контрреволюціонерами, ні занадто великими «революціонерами», ні бандитами.

Під час маршу Північної фупи зі Звенигородшнни на Канівщину до неї повернувся четар Веремієнко, що вкупі із сотником Петриком їздив до російського центру з пропозицією перемир'я. Делегація доїхала до Курська, де стояв штаб Південного російського фронту. їй було дозволено досхочу говорити по прямому дротові з московським Совнаркомом. Наговорилася вона досить і з комісією, яка була в Курську для переговорів з нашою делегацією. Росіяни все затягали справу, ухиляючись від простої відповіді на пропозицію делегації. Тільки тоді, коли делегація категоричію заявила, що від'їздить без відповіді, росіяни заявили, що вонио не мають проти нас, якщо ми складемо зброю і «разойдьомся по домам». Навіть «почервоніти» нам не дозволили! І після того, якби ми «почервоніли», росіяни боялися погодитися на організацію нашої армії. Вони мали рацію, бо з нашої «передишки» небагато добра було би для Москви.

Захоплення Канева (Волинська дивізія) 2–7 лютого і демонстрація в бік Переяслава та Києва занепокоїли росіян, що вже починали розпаношуватися в нашій столиці. Українці, що жили в Києві, підняли голову, вичікуючи, чи не загримить над київськими горами наша артилерія… Якби вони знали, скільки в нас тієї було! Після зайняття Черкас впали ціни на все. Гроші ходили тільки українські; навіть «царських» населення не хотіло брати. Далеко по Лівобережжю пішла чутка, що «наше військо вже до Дніпра дійшло». Від Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя, Луганська та інших місцевостей через ворожі фронти, обминаючи «бєлие застєнкі» і «красниє Че-Ка», простували посланці. Йшли вони такий світ до нас, бо тільки тут вони могли власними очима бачити свій рідний національний прапор, почути, як лопотить він одинокий понад ворожими хвилями, що от-от збиралися втопити в крові цю живу ознаку протесту проти брутального насильства над Україно. Питали посланці, що мають робити, як повернуться в свої околиці, і коли саме буде даний наказ про загальне повстання проти росіян — боялися запізнитися Виявилося, що не запанувала апатія над селом. То було джерело енергії, яка не дала нам загииути

Усі посланні віл населення одержували листівку «Селяни» і виучували одинадцять пунктів відозви, як виучує побожна людина заповіді Господні. І, певно, не один з посланців загинув з руки ката, несучи до себе листівку «Селяни».

Про значення і наслідки рейду Північної групи в наказі по армії ч. 2 від 15 лютого 1920 року (с. Москалівка) говориться: «Майже місяць Київська і Волинська дивізії були відрізані від армії, провадячи всюди рішучими засобами нашу українську справу. Захоплення міст Сміли і Черкас дали яскравий зразок завзяття старшин і козаків зазначених дивізій. Наслідки цього величезні. Слава йде горою. Лівобережжя почуло про Українське Народне військо. Київська дивізія надрукувала багато примірників відозв, які ширять повсюди вість про правдивий стан речей». 11 лютого 1920 року Північна група зв'язалася зі штабом армії в районі Медведівки (біля Чигирина). Для того, шоби довше і краще відчуло населення Лівобережжя працю армії, на нараді командуючих дивізіями 12 лютого вирішено перейти на лівий берег Дніпра. На Лівобережжі армія захоплює Золотоношу і робить демонстрацію в бік Лубен, Хорола і Кременчука.

Наближалася весна. Треба було знову приймати рішення, що маємо робити, коли земля зазеленіє. Протягом більше чотирьох місяців не мала армія ніяких певних вісток про те, що роблять за кордоном наші політичні кола. Ми були абсолютно вирізані від світу і не знали, що діється в Європі і в цілому світі. Приймаючи рішення політичного характеру, а не тільки військового, армія мусила зважати на світову політичну ситуацію.

Опріч того, конечним було до весни наблизитися до районів, де була розташована Українська Галицька Армія, шоби в слушний час розпочати ширші акції спільними силами.