Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Білі росіяни творили фронт приблизно по лінії р. Кодима, м. Олвіополь, Новомиргород і дальше до Кременчука. Червоні росіяни підходили головними своїми силами до залізниці Черкаси — Вапнярка, а ми лишилися між ними в «нейтральній смузі». Велитенські кліщі от-от збиралися клацнути і роздавити нахабників, що посміли стати у ворожу позицію до обох світових сил, стати між фронтами збожеволілої революції і чорної світової реакції. Одна сила ставила собі завдання викликати всесвітню соціалістичну революцію, а друга намагалася відбудувати стару «тюрму народів», навіть не змінюючи вивіски. Але обидві сили були проти національної революції, яку творили ми. Обидві сили муслили усунути нас зі свого шляху. А це можна було зробити, тільки знищивши нас. Не втрачаючи надії на фізичне знищення, наші вороги намагалися знищити нас морально, бо геройська смерть відданих до фанатизму ідеї національного визволення, не була би перемогою наших ворогів. Тому обидві сили залицялися до нас і манили до себе. Деніюн пропонував «союз без політики», а Троцький наказував

Чеовоній Армії пам'ятати, що вона тільки тимчасово «йде визволяти Україну», і залишав для нас червоний місток для переходу в своє царство у вигляді боротьбистів, яких він «тєрпєл до врємєні».

А перед нами була ідея. Одна-однісінька ідея національного визволення і більше нічого. Зате ми знали наших ворогів. Ми не бачили того шляху, яким можна було би піти поруч з нашими ворогами, хоч би й короткий час. А все ж таки думали й хитались.

Щоби мати час подумати, армія відходить з операційного напрямку Умань — Ольвіополь і переходить на лівий бік р. Синюхи. А під час походу думали. У дивізіях відбувалися наради. Радилися тільки старшини, бо козаки цілком довіряли своїм командуючим, та козаки й не так ясно уявляли собі наше важке політичне і стратегічне становище. Потім радилися командуючі дивізіями в штабі армії. Найбільше «радянський настрій» виявився у Волинській дивізії, особливо в частинах, що мали свій початок від «Запорізької Січі»[24] отамана Божка. Щоби не допустити до зайвого напруження, Загроцькому дано дозвіл послати до Умані делегацію, але нібито від одних волинців і виключно з інформаційними завданнями.

Делегацію волинців росіяни прийняли (Сорок четверта дивізія) з помпою, їх навіть на мітинги повели, де показували червоноармійцям на доказ того, що «уже все прізналі совєтскую власть, даже украінци»… Зате цю делегацію не пускали бачитися на самоті з боротьбистами, ні навіть з Волохом. У той час росіяни вже енергійно проводили ліквідацію волохівського «червоного війська» і не хотіли, щоби про те знала делегація.

Зрозуміло, що наслідки поїздки делегації були корисними для нас. Незважаючи на всі міри, делегація все-таки довідалася про наміри росіян щодо «регулярних червоних українських військ, котрими командував Волох. Навіть для тих елементів, які вірили, що червоні росіяни не будуть більше «помилятись», ясно стало, що росіяни, піймавши на гачок, обов'язково знищать Україиську Армію, хоч би вона зробилася і найчервонішою.

Впливало на настрої і те, що серед населення помічалася певного роду апатія до подій, що відбувалися тоді в Україні. Та воно й зрозуміло. Боротьба при допомозі німців проти червоних росіян привела до влади в Україні білих росіян, котрі тільки про людське око «тєрпєлі» гетьмана. Повстання восени 1918 року повалило білих, а на їх місце прийшли червоні. Весняне і літнє повстання 1919 року знову викинуло червоних і пустило білих. Тепер же знищені народним рухом білі втікали, але але червона Москва йшла визволяти Україну. Та все росіяни і росіяни, а своєї української влади не було. Селяни робили «передишку». До того зима не сприяла повстанчому рухові.

Кожний раз перехідні моменти, моменти зміни панування білих і червоних росіян в Україні були найбільше критичними для психології наших революційних мас. У боротьбі проти одних другі були нібито фактичними нашими союзниками. До того ж переможці, що вступали в Україну, раз у раз давали такі гарні обіцянки. Не знаю, чи багато є народів на світі, котрі би розпинали і провадили боротьбу зброєю із любові до тої штуки. Тому не дивно, що український селянин, не одержуючи нізвідкіль ніяких вказівок, повставав активно тільки тоді, коли переконувався, хто його головний ворог[25].