Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

Жиди намагалися оборонити себе криком. Не одну сотню сіл на Україні повернули росіяни в руїни. Населення тих сіл пішло в повстанці та армію, коли не загинули відразу віл куль ворогів. Те населення належало лише до української нації. Воно зі зброєю в руках стало в обороні своїх інтересів. Зовсім інакше виглядала справа з жидами. Зі знищених містечок і міст вони розбіглися хто куди. Мандруючи через ще не знишені містечка, вони розносили жах, який несла революційна війна всьому населенню, а не тільки жидам. Однак вони говорили про своє нещастя. І коли питали, хто вчинив погром, то вони не знали, що відповідати. Тільки згодом, вичитавши в російській пресі, що у всьому винні українці, жиди теж складали вину на українців. Провокаційним шляхом ширився між жидівським населенням невиправданий жах перед украінським військом. Доходило до того, що старшим командуючим доводилося розшукувати жидівського рабина, щоби передати йому про дійсне ставлення війська до населення.

6 березня 1920 року мені довелося говорити перед цілою жидівською громадою м. Голованівська.

Тільки через декілька годин після розташування частин на вулицях з'явилося жидівське населення. Таке недовір'я і жах, що базувались тільки на провокаційних чутках, шкодили і жидам, і нам. Бо годі було своєчасно перекувати комі, полагодити збрую, пошити одежу тощо, найнявши містечкових майстрів, коли всі жиди тільки через певний час на світ з'являлися після приходу війська.

Наслідком жидівського жаху під час походу трапився такий прикрий випадок. У час пожежі в місті Балті 23 березня спочатку все жидівське населення не брало участі в рятуванні свого майна, вважаючи, що місто навмисне підпалене нашим військом. Тільки енергійні заходи нашого коменданта міста п. Добротворського і військових частин біля локалізації пожежі і врятування та охорони майна мешканців переконали жидів у їхній трагічній помилці.

При певній витривалості і краще налагодженій інформації з боку жидівського населення армія чимало б могла зробити в обороні від анархічних елементів. Однак жиди не спромоглися ні на що більше, опріч крику. Вони переказували інформацію про погроми за росіянами, бо своїх інформацій не мали. Доходило до то- и що переляканий жид ділив одну особу надвоє і, називаючи її одним ім'ям, хвалив, а називаючи другим, лаяв.

Загалом у жидів не було хисту до належної організації своєї самооборони. На місцях вони покірно клали голови під обухом анархії, а тікаючи, лаяли того, кого не треба було лаяти, і хвалили якраз того, хто не був вартий похвали.

Розділ VII

Повстанчий рух і «перемоги» білих армій. Повстанчий рух і політика державного центру. Рух червоних росіян на Україну і позиції повстанців. Заходи армії шодо організації повстанчого руху. Невикористана сила.

На роботу Григор'єва, Зеленого, Ангела, Соколовського та інших повстанчих ватажків ніхто не звернув належної уваги, опріч червоних росіян. Тільки останні звернули увагу і правильно оцінили силу народного руху. Червона Москва вміло використовувала повстанців проти своїх ворогів і безоглядно боролася з ними у себе на тилах.

Російська реакційна преса протрубила світові про перемоги білих армій над большевиками. Європа щиро повірила в силу і завзяття білих росіян. Та й важко було не повірити, не знаючи місцевих обставин. Здавалося, що факт руху білих армій на північ сам говорив про їхню непереможну силу.

Проте в непереможну силу білих вірили і наші фахові керівники війська. Ще на Жмеринській нараді зі схемами, мапами і числами в руках доводили силу Денікіна. Ніхто не звертав уваги на те, що рух білих на північ недалеко переступив за північну границю України. По звільненій повстанцями території України не було важко марширувати на північ. Та коли «Озброєні сили Південної Росії» дійшли до південного кордону Росії, то відразу ж затрималися і згодом почали котитися назад. Денікін ніяк не міг перетворити Україну в Південну Росію. Було то завдання не під силу. Дійсній південній Росії ліпше подобався режим Леніна та Кронштейна, ніж лад, який обіцяв Денікін. Останній вважав, що повстанці б'ють червоних росіян як своїх класових ворогів, і тому не гадава, що і йому доведеться загинути під ударами наших же повстанців, котрі боролися проти Росії, представником якої був Денікін. Потім вже, здається, переконався у своїй помилці, але трохи запізно.

Наш державний центр теж не розумів, що повстанчий рух є позитивним фактором великої ваги в боротьбі проти окупантів. За весь час уряд зробив ні одної спроби допомогти котрому-небудь з повстанчих керівників об'єднати керування цілим рухом в одних руках. При великій популярності серед населення повстанчих ватажків, при певній допомозі фаховими силами для технічної роботи повстанчий рух міг би виявити багато більшу силу, ніж виявив. Замість допомоги державний центр фактично вносив деморалізацію в ряди повстанців.