Читаем РІВНЕ / РОВНО (СТІНА) полностью

Вже подолавши увесь довжелезний ліксанупрівський коридор і піднімаючися сходами на другий поверх, Шлойма висмикнув з тайників пам'яті ще й фабулу третього, заключного роману трилогії. Саме цей роман викликав свого часу у критиків найбільше зауважень та нарікань, оскільки в ньому, на сторінках першого варіанту авторка з симпатією вивела образ молодого зв'язківця-оунівця Юрка. Згідно приватних переказів, сама Степанида Добромолець в роки війни вже доволі зрілою жінкою пережила бурхливий роман з юним націоналістом, що й намагалась завуальовано (та, видно, все ж недостатньо завуальовано) увічнити у своїй прозі. Перепрацьований другий варіант роману було подано до видавництва з запізненням, а світ він побачив з іще більшим запізненням, після аж чотирьох внутрішніх рецензувань. Двоє з рецензентів мали високі вчені ступені, ну а двоє інших — високі військові звання. У доповненому, зміненому й перепрацьованому тексті Микола Музичук вже за кілька днів після початку війни й приходу окупантів на землю Ровенщини береться за організацію партизанського загону «Месники» в лісах навколо рідного села. Галя з Васильком переховуються у сусідньому селі, в далеких родичів. Онисим, провівши евакуацію в райцентрі, переходить на нелегальне становище і прибуває в рідне село, змінивши зовнішність. Та все ж підступний піп Герасим впізнає колишнього односельчанина й негайно видає його фашистським прихвосням — оунівцям і поліцаям. Незламний Онисим гине під тортурами, так і не виказавши місцезнаходження партизанського загону «Месники». За це партизани вночі здійснюють зухвалий наліт на село, карають попа і його підспівувачів, а потім продовжують свою збройну боротьбу, пускаючи під укіс гітлерівські ешелони на відтинках залізниці Ровно-Сарни та Ровно-Ківерці. Загін Миколи Музичука міцнішає і розростається. Місцеві фашистські прихвосні — оунівці й поліцаї — покриваються холодним потом, почувши саму тільки його назву — «Месники». Та коли одного разу командир загону поночі пробирається в сусіднє село, щоб там побачитися з дружиною Галею і сином Васильком, він потрапляє в засаду, підлаштовану оунівцями та поліцаями з ініціативи того самого, згадуваного вище молодого націоналіста Юрка, який був з такою симпатією зображений авторкою у першій редакції роману. У другій редакції Юрко, хоча він і бідняцький син, співає в церковному хорі, де й потрапляє під згубний вплив отця Герасима.

Піднявшись на другий поверх, Шлойма з супроводжуючими ішли таким самим коридором, застеленим лінолеумом, тільки замість табличок з назвами кабінетів, тут на дверях були номери: 2,4,6,8 і далі згідно ряду парних чисел. Відповідно палата номер 22 мала бути аж ген десь в кінці коридора. І ще фікусів по кутках не стояло.

У фашистських застінках Микола Музичук лежить поранений, зв'язаний і кинутий у підземелля, без їжі й води декілька днів. Коли його, вже майже непритомного, чиїсь руки таки звільняють від кайданів і приводять до тями, він спершу думає, що це прийшли його розстрілювати. Тим більше, що все відбувається на світанку, ще лише ледь сіріє. Аж ні, насправді це партизани, несподівано зухвало напавши на райцентр, захопили будинок комендатури, в підземеллі якого й утримували їхнього командира. Ледь живого, Миколу Музичука попід руки виводять на волю його бойові побратими. Налякані фашисти втекли з містечка, тим більше, що зі сходу вже потужно наступає Червона Армія, і не за горами той день, коли ненависних загарбників назавжди проженуть з міст і сіл Ровенщини — а сталося це, як всі ми добре пам'ятаємо… ну, коли це сталося? хто хоче сказати? Ну звичайно ж, у лютому 1944 року…

Перед самими дверима палати номер 22 хтось із супроводжувачів — чи то Самчук, чи Микола Іванович, — притримав Шлойму за плече.

«Тут нада підождать. Бо старша женщина може буть в безпам'ятстві, або просто спать. І ще одна просьба до вас, Шлойма Васильович — не нада їй ні в чом перечить, соглашайтесь з усим, шо вона скаже. А то, самі понімаєте, може розстроїться пісатєльніца, серце знову схватить…»

Самчук, тихенько відхиливши двері у вузьку шпаринку, спершу зазирнув до палати номер 22, а потім і зовсім дивно нечутно прослизнув своїм великим тілом досередини. Шлойма й Микола Іванович залишились іззовні. Шлойма поторкав пальцями зашиту і й заліплену пластирем брову.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дом учителя
Дом учителя

Мирно и спокойно текла жизнь сестер Синельниковых, гостеприимных и приветливых хозяек районного Дома учителя, расположенного на окраине небольшого городка где-то на границе Московской и Смоленской областей. Но вот грянула война, подошла осень 1941 года. Враг рвется к столице нашей Родины — Москве, и городок становится местом ожесточенных осенне-зимних боев 1941–1942 годов.Герои книги — солдаты и командиры Красной Армии, учителя и школьники, партизаны — люди разных возрастов и профессий, сплотившиеся в едином патриотическом порыве. Большое место в романе занимает тема братства трудящихся разных стран в борьбе за будущее человечества.

Георгий Сергеевич Березко , Георгий Сергеевич Берёзко , Наталья Владимировна Нестерова , Наталья Нестерова

Проза / Проза о войне / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Военная проза / Легкая проза