РІВНЕ / РОВНО (СТІНА)

«Ви їхали сюди автобусом, чи потягом?» — наступне запитання було вже менш стандартним, та не менш незрозумілим.

«Я приїхав автом. Автомобілем, Степанидо Порфирівно.» — Шлойма підійшов ще на крок ближче й не питаючи дозволу легенько опустився на краєчок ліжка в ногах у письменниці, саме на те місце, де нещодавно сидів чоловік, називаний Петром, який щось довго не ніс обіцяного стільця.

«Автомобілем… Ви маєте свій автомобіль? У вас там письменник може дозволити собі мати власний автомобіль…» — в голосі старої письменниці бринів чи то смуток, чи то погано прихована заздрість. Шлойма вирішив обережно прояснити все до кінця. Степанида Добромолець підтяглась за бильце ліжка і підбила сама собі подушку під головою, щоб краще бачити співрозмовника.

«Ні, це не моє авто. Колись я мав авто, але воно вже старе, не пройшло техогляду. А це я винайняв, узяв напрокат.»

«У вас там можна взяти авто напрокат? Як це цікаво…»

«Можна… як усяку іншу річ.» Розмова котилась якимсь незрозумілим, непередбачуваним руслом, але направляти її Шлоймі не хотілося.

«Ото ж бо й воно — як усяку річ! У вас там і людина стає річчю! І людину можна взяти напрокат! А особливо — жінку! Жінка у вас стає предметом торгу! Вона змушена продавати своє тіло, потоптувати власну гідність, жіночу честь!» — Степанида Добромолець вже не промовляла, а кричала ці фрази кудись вгору, у стелю, чи в зашторене вікно, так що Шлойма навіть подумав про можливу наявність якихось прослуховуючих пристроїв у палаті номер 22. Він не мав що відповісти на гнівні інвективи старої письменниці, та вони, начебто, й не дуже стосувались його особисто. Принаймні, якоїсь своєї вини за пригноблене становище жінок у світі він не почував.

Тим часом напад люті в Степаниди Порфирівни минувся так само раптово, як і накотився. Вона іще кілька разів гойднулась у ліжку і втихла, ніби коротка літня буря, на піку власної активності. Недовго помовчавши, стара письменниця продовжила сеанс запитань-відповідей:

«А скажіть мені, молодий чоловіче… Там, у вас, начебто, був колись, за часів моєї молодості… якийсь молодий, перспективний прозаїк. Прізвище його… прізвище на «а» закінчувалося. Причина… Плачина… Діброва… Мерега… Якесь таке прізвище. То я хотіла б у вас поцікавитись — він живий іще? Нічого з ним не трапилося? Що він пише тепер?»

«Нічого не зрозумів. Де це — «там у вас»? І коли були часи її молодості? Чому я мушу про це пам'ятати? Та й прізвище таке нічогісінько мені не каже — Кручина, Дрючина…» — Всі ці думки безпорадно пролетіли в голові у Шлойми, й він, аби хоч щось відповісти, пробурмотів після паузи: «Він… він працює. Пише, видається. Критика його хвалить.» Бо розчаровувати й нервувати стару письменницю не хотілося, згідно вказівок Самчука, який чекав за порогом. Та вона й сама, здається, вже забула своє попереднє запитання, бо на кілька хвилин знову зосереджено замовкла, потім довгим зусиллям-рухом дістала звідкись із-за спини прозору пластикову кисневу маску зі шлангом і піднісши її до обличчя, зробила кілька тяжких, хрипких, глибоких вдихів.

«Розумієте, я тут вже давно…» — Вона знову серйозно й осмислено подивилася Шлоймі в очі, відвівши маску від рота. — «І напевно, вже тут і залишуся. Так ось, я сьогодні подзвонила в обком, зв'язалася особисто з товаришем Манасенком, і він дав добро на цю нашу зустріч. Так-так, не дивуйтесь! Ви, напевно, чули, що Степанида Добромолець постійно перебуває в опалі, в опа… опозиції… Але й тут, у нас вміють прислухатись до думки письменника… інколи. Коли бувають змушені до цього. Й навіть роблять відповідні кроки назустріч. Якщо виявити характер, і на цьому наполягти.»

«Так, я це помітив.» — Шлойма подумав, що таки треба щось відповідати, і вліпив це своє речення, відверто недоречне. Степанида Добромолець на ці його слова покривилась, ніби від зубного болю. Роздратування знову зненацька охопило її.

«Так ось, слухайте мене й не перебивайте!» — Верескнувши цілком непритаманним собі високим тоном, стара письменниця зробила коротку й уїдливу паузу, в якій Шлойма внутрішньо зіщулився й від відчуття незручності аж підібгав пальці в черевиках. — «Я вас запросила сюди не просто так. Не теревені з вами правити. Зараз я вам передам одну річ. Це мій твір. Мій останній твір. Мій головний твір. Твір усього мого життя.» Степанида Добромолець знову крекнувши, повернулась у ліжку і з-за спини, з-під ковдри, із бездонних надрів свого неосяжного ложа витягла акуратну зелену папку з зав'язочками, зверху ще й перетягнуту резинкою. Білий картонний квадратик, наклеєний на папку, був у два рядки змережений друкованими від руки чорнильними літерами: «С.ДОБРОМОЛЕЦЬ. ПОЛІСЬКА САГА.» Потримавши в руках, похилитавши, неначе зваживши папку, Степанида Добромолець, ледь-ледь підвівшись у ліжку, простягла її Шлоймі: