РІВНЕ / РОВНО (СТІНА)

«Ось. Вручаю вам цю працю. Ввіряю і довіряю вам!» — Голос її звучав досить-таки урочисто. — «Візьміть. Збережіть цей мій твір. Перевезіть його туди, у ваш світ…» — понизивши голос до шепотіння, стара письменниця раптом хрипко кашлянула й не без зусилля видушила з себе продовження своєї урочистої промови — «У вільний світ… У той, що ви його називаєте вільним!.. Можливо, там, у вас вдасться опублікувати… цей мій твір. Хочу, дуже хочу, щоб він дійшов до людей, для яких я його сотворила!»

Шлойма прийняв папку до рук — вона тягла не менше, як на півтора кіло, а то й на всі два. Неначе всередині був не папір, а якась значно важча речовина. Та відкривати папку просто при авторці було незручно. Хоча й цікавість вже точила його — що ж це за сагу сотворила Степанида Порфирівна? Чи не є цей твір продовженням трилогії «Шлях до волі»? Бо жодних інших творів, окрім трилогії, стара письменниця ніколи не писала й не видавала, що, як це не дивно, спрацьовувало їй на користь, бо дозволяло критикам порівнювати її з класиком російської прози Михайлом Шолоховим.

«Я закінчувала його вже тут, у лікарні…» — письменниця невідривно дивилась на папку в руках у Шлойми, — «Писала навіть не в шухляду, а сюди, в ліжко. Творила під себе…» — останні слова вона вимовила з гідністю й гордістю.

Шлойма мовчав, надалі боячись ляпнути якусь недоречність.

«Іще я хотіла б вам сказати…» — після свого попереднього пасажу Степанида Добромолець дещо знітилась, тон її мови став нерішучим, в голосі забриніли нотки чи то сумніву, чи прохання — «Якщо за видання цього твору буде заплачено… буде нараховано якийсь… якийсь гонорар…» Стара письменниця замовкла і втупилась вже дещо осклілим поглядом Шлоймі в перенісся. Він мовчав, не знаючи, що відповісти, не розуміючи, куди хилиться тема розмови.

Витримавши тривалу паузу, Степанида Добромолець незадоволено, але вже не так нерішуче (трепетний тон в голосі щез) продовжила свою думку:

«Тож, якщо вдасться отримати якийсь гонорар, — а я не сумніваюсь, що мій твір, коли його видати, безперечно користуватиметься популярністю й збере неабиякі тиражі, — я хотіла б, аби всю суму гонорару ви…» — вона зробила чіткий і виразний наголос на останньому займенникові — «після відрахування собі належних комісійних… ну, я гадаю, десять відсотків вас повинно цілком влаштувати?» — в голосі письменниці знову забринів прохальний сумнів, — «…бо вже більше пятнадцяти, ну нехай двадцяти відсотків я вам запропонувати аж ніяк не можу…» — Шлойма й далі зосереджено мовчав, потрохи збагнувши, до чого хилиться розмова й все-одно нічого не розуміючи в її суті й кінцевій меті. Ліжко знову скреготливо застогнало. Це Степанида Добромолець заворушилась-захиталась усім своїм великим тілом під ковдрою, вмощуючися зручніше. Шлоймине мовчання її також нервувало, але вона з усієї сили намагалась цього не показувати. Тож далі вона заговорила знову тихим, тверезим і врівноваженим голосом:

«Ну добре, якщо хочете, можете взяти собі половину… П'ятдесят відсотків я вам ніколи б не запропонувала, якби не перебувала в такому важкому, вкрай безвихідному становищі… Ви повинні розуміти, що це мій єдиний, це мій останній шанс на…»

«Зачекайте, Степанидо Порфирівно!..» — спробував було втрутитися Шлойма в її монолог. — «Я вас не зовсім… зовсім не… я вас погано розумію…»

«Ні!» — майже верескнула стара письменниця. — «Не перебивайте мене! Пятдесят відсотків — це все, гранична межа, верхня стеля того, що я можу вам запропонувати! Бо інакше це вже буде просто грабіжництво! Адже я старалась, працювала, писала, я, можна сказати, душу вклала у цей свій твір. Тож будьте ласкаві, за половину гонорару взятись і прилаштувати його в котресь із ваших видавництв! А решту, другу половину нарахованого гонорару ви мусите… Чуєте — мусите! Мусите перерахувати сюди, в ровенську міську ощадну касу номер… у центрі, на Ленінській, біля швейної фабрики… Не пригадую номера, зараз прийде Петро, він вам усе скаже… отож — перерахувати в касу на рахунок, його номер вам теж скаже Петро… на ім'я Добромольця… Петра Степанидовича.»

Степанида Добромолець замовкла, віддихуючись. Шлойма також мовчав. Він і далі все ще нічого не розумів, окрім того, що стара хоче десь опублікувати свій роман і сподівається отимати за це якусь певну суму грошової винагороди. Заперечувати не хотілося, щоб не розчаровувати її й не нервувати, не тільки тому, що це було строго заборонено Самчуком, а й з простих морально-етичних поглядів теж.

«Петро… Це мій… Це мій син.» — Степанида Добромолець, видно, вирішила все прояснити до кінця, не лишати жодних недомовок. — «Отримавши цю суму, він зможе… він займеться організацією облаштування експозиції моєї квартири-музею. І це буде перша меморіальна письменницька квартира-музей у нашому… у нашому з вами місті, Шлоймо Васильовичу…» Голос старої письменниці потроху тихшав, темп мови уповільнювався, сама вона неначе непомітно поринала в сон, чи в якийсь інший трансовий стан.